Авдіюк Катерина, 9 клас, Княгининівський ліцей Волинської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Гузь Мирослава Анатоліївна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Будильник. Шоста тридцять. Сніданок. Дев‘ята - хвилина мовчання. Обід. Навчання. Робота. Повітряна тривога. Коридор слави. Пакунки на фронт. Вечеря. Пропаганда, дезінформація, фейки та ІПСО. Сон. Будильник. Шоста тридцять. Рутина тримає нас на плаву, дарує ілюзію нормальності, дозволяє радіти, розвиватися, будувати плани. Здавалося б, далеко від передової, життя тече своїм звичним руслом. Проте всередині нас залишається постійне відчуття тривоги. Воно не відпускає — болить, пече, випалює надію, але й загартовує душу.

Ми живемо подвійним життям: одне — рутина, що нас оточує, інше — почуття, що глибоко ховаємо всередині себе. Війна, по-правді, нікуди не зникає, навіть якщо ми не чуємо вибухів.

Я живу далеко від фронту, маю дах над головою, сім’ю. Однак те, що я не бачила війни на власні очі, не означає, що я її не відчула. Могла б зосередитись лише на своїх особистих цілях і потребах, але не можу й не хочу так робити. Серце болить за тих, хто в полоні, хто бореться на фронті, хто живе під окупацією. А мільйони українців, що не з нами, так далеко на небесах і так близько у наших серцях уже не обіймуть рідних. Я усвідомлюю свій обов'язок — не просто спостерігати, а діяти. Мій фронт пролягає через інформаційний простір, через щоденну волонтерську працю. Я борюся з ворожою пропагандою і власними страхами, шукаю правду у світі, що щодня випробовує нас на міць.

Участь у міжнародних проєктах дає мені змогу розповідати світові правду про життя України під час війни.

Для мене все почалося не з повномасштабного вторгнення. Коли мені було лише 4, телевізор з новинами був увімкнений, я чула розмови дорослих, відчувала Україну в серці та жовто-блакитний стяг на плечах. У 2022 році, переповнена надією, я відчувала цю незламну національну єдність. Дванадцятирічна Катя, замість того, щоб написати контрольну з біології, збирала тривожну валізку і плела маскувальні сітки. Хоч тоді я була ще дитиною, але вже розуміла: кожен має робити те, що може. Разом з родиною ми займаємося волонтерством: пакуємо допомогу захисникам, підтримуємо благодійні ініціативи, боремося з ворожою пропагандою.

"Кожен вихід на позиції — дорога в один кінець", — каже мій хрещений батько. — "А повернення — це диво, яке вчить цінувати кожну мить". Його слова нагадують: поки ми в тилу працюємо заради перемоги, на фронті щодня ризикують життям.

Коли думаю про реальний фронт, насамперед, бачу свого хрещеного. Він завжди був і є для мене прикладом — добрий, мудрий, з гострим розумом і теплим гумором. Неймовірна талановита людина, яка тепер боронить Україну як військовий-доброволець. Його душевний спів під гітару міг розвеселити і розчулити. Тепер я бережу ці спогади та з нетерпінням чекаю, коли почую знов.

У перші місяці повномасштабного вторгнення він не вагався. Коли країна потребувала захисту, мій хрещений пішов до ЗСУ.

Такий вчинок — це весь він: рішучий та відданий, готовий захищати те, що любить. І найприємніше — чути від нього звістку, обіймати та бачити його найщирішу усмішку.

За тисячу днів війни я зрозуміла: наші фронти — це одна дорога до перемоги. Хтось тримає зброю, хтось тримає тил, а хтось тримає інформаційну оборону. Кожен із нас — частина великої сили, бо за словами Пауло Коельйо, “хоч би що людина робила на Землі, вона завжди грає головну роль в Історії Світу, і зазвичай вона про це не знає”.

Ці дні змінили мене назавжди. Вони забрали безтурботну юність, але подарували розуміння власної ролі у боротьбі за майбутнє України. Мій шлях — це щоденна праця у тилу, де кожен крок наближає перемогу.

Коли вранці лунає будильник, я знаю: це не просто початок нового дня. Нам потрібно йти, попри біль та рани, на які з неба сипле сіллю. Це ще один шанс зробити все можливе, щоб наша країна розквітла у мирі та свободі. І ми обов'язково досягнемо цього — разом, єдині духом і вірою в Україну.