Ліпкова Аліна, 11 клас, Костянтинівський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №16 Костянтинівської міської ради Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шиманська Юлія Юріївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна. Як багато в собі приховує це коротке слово з п'яти літер. Разом із війною приходять страждання, біль і смерть. У неї немає нічого благородного. Вона безжально руйнує як міста, так і людські долі. Я мала можливість переконатися в тому, що війна слугує найточнішим індикатором людяності. У критичній ситуації проявляється справжня сутність людини, її нутро ніби стає видимим. Сусід - тихоня раптом перетворюється на сміливця і, не шкодуючи себе, під звуки мінометної черги витягує дитину з-під завалів. Але є і зворотна ситуація.

Наприклад, найближчі родичі, на яких ти, здавалося б, міг покластися, замість того, щоб надати тобі, як потерпілому, тимчасовий притулок, висловлюють глибоке співчуття й кидають слухавку. Протяжні гудки красномовно свідчать про відмову в допомозі.

У мене є власна історія - справжня, не вигадана. Через війну навчання в регіоні, де я мешкаю, перейшло в дистанційний формат. Як майбутній випускниці мені був потрібен репетитор для підготовки до іспиту. Через знайомих я дізналася номер вчительки з хімії. Ми зв’язалися по телефону і домовилися про пробний онлайн-урок. З перших хвилин вона викликала в мене симпатію. Говорила відкрито, доступно пояснювала матеріал, ненав’язливо оцінювала мої знання та здібності. Ми залишилися задоволені одна одною. Яким же було моє здивування, коли після уроку вона зателефонувала й повідомила, що займатиметься зі мною безкоштовно. Абсолютно стороння людина була готова витрачати на мене свої сили, час (а його в неї майже не було через велику кількість учнів) і дарувати безцінні знання просто так. Скільки б не заперечувала, вона не взяла з мене ані копійки.

"Ти знаходишся у прифронтовому місті. Я знаю, у яких умовах ти живеш. Такі діти, як ти, повинні отримувати те, на що заслуговують", - сказала вона тоді. Пам’ятаю, як сльози котилися по щоках, і я не могла їх зупинити.

Ми займаємося досі. Після кожного уроку в мене незмінно піднімається настрій до рівня «космос». Ця неймовірна жінка, жінка, з якою я жодного разу не бачилася наживо, без перебільшення стала для мене рідною людиною.

Я мрію зустрітися з нею й міцно-міцно обійняти.

На Землі можна зіткнутися з на рідкість гнилими людьми, але наша планета не позбавлена й людей добрих. Дякую Вам, Т. І., за те, що дали мені змогу усвідомити це до того, як я встигла остаточно розчаруватися у світі. Ви відродили в мені віру в людство, віру в те, що доброта, щирість і безкорисливість не поховані під жадібністю та жорстокістю. Поки житиму - не забуду Вас.