Нас у сім’ї четверо: я з чоловіком і двоє дітей. В перший день війни у батьків були. Були всі разом, бо якийсь страх був присутній. Взагалі було дуже страшно, найбільше я боялася за дітей. Їжа в нас своя. Світла не було, інтернету, зв’язку. Але в нас є свій газ, своя вода, і з їжею проблем не було. Коли наш Пологівський район окупували, ми виїхали. Ми найперше про дітей думали.

Найбільші труднощі – це, мабуть, дорога з окупованої території до Запоріжжя. Це для нас найважче було.

Коли ми їхали, то стріляли. Ми блокпости проїжджали. Були там і нормальні солдати, а були і дуже грубі. Роздягали чоловіка. Дуже морально було важко, і від самого їхнього вигляду страшно. Коли ми заїхали в Запоріжжя – плакали від радості, що ми добралися.

Додому хочеться. Дуже сумуємо. А загалом стараємося триматися, дуже дітей не втягувати в це, не подавати вигляду. Діти ще маленькі, шість і два роки.

Ми приїхали до Запоріжжя, бо це недалеко і тут допомагають більш-менш добре. І житло ми знайшли. Звісно, хочеться, щоб швидше війна скінчилася.