Інна з сім’єю півтора місяця пробули в окупації, і майже весь час сиділи в будинку, бо боялись вийти і потрапити під російські кулі

24 лютого ми ще пішли на роботу, а коли почали обстрілювати, то закрилось все. Наші Пологи росіяни захопили 3 березня. До того дня ми не могли повірити, що дійсно таке може бути. 

Не було нічого. Воду перший час возили пожежними машинами. Ми коли бачили, то зупиняли і набирали, в що можна. Ми сиділи півтора місяці без світла, без води, без їжі. У нас район такий, що гуманітарку не привозили, а якщо привезли - то не можеш достоятись. 

Єдиний раз приїхало декілька автобусів і забрали діток у центр, де проживали діти, батьків яких позбавили батьківських прав. Вони там проживають. Не хочеться згадувати. У нас все закрили, лікарню окупували, замінували.

Від нашого будинку не так далеко завод, де сиділи снайпери, то неможна з будинку вийти. Коли вибухає над тобою, ти думаєш: яка краса летить. А потім виявляється, що можна згоріти. 

Як зупинили росіяни мого сина з чоловіком, роздягнули і почали провіряти біля дому – це було саме страшне. Ми не могли вийти з дому.

Вибухало. Ми до останнього тримались, а коли почало вибухати в дворі, то вже все. Виїхали у квітні, коли попали ракети, і будинок залишився без даху. Ми за дві години все склали в машину, і де було місце, туди і виїхали. Поїздка в Запоріжжя – жах: на кожному посту роздягали і забирали речі. У нас був один рюкзак, і той шманали. Ноутбук, телефон, зарядку забрали.

Найважче, що кожні 500 метрів пости, які перевіряють, роздягають. Нас забрали волонтери. Ми ще з собакою. До Запоріжжя завжди було півтори години, а їхали цілий день.

Спочатку ми виїхали в Вінницьку область, звідти чоловік. Потім додому тягне, тому через два місяці приїхали ближче додому в надії, що скоро нас звільнять і ближче буде добиратись. 

Зараз у мене немає ні роботи, ні грошей, ні речей. Ми жили нормально, все було, а тепер не знаєш, куди повертатись і жити фактично ніде. Зараз на одне місце 28 чоловік. Бюджетників якось влаштовують, а так - фактично неможливо. Ми навіть не звільнені, всі документи там залишились,  крім паспортів немає нічого.

Я сподіваюсь, якщо Запоріжжя не захоплять, то для нас це вже кінцева точка. Я звідси нікуди не збираюсь. Мені від стресу нічого не допомагає, кожен шурхіт турбує і ночами не сплю. 

Я звикла до свого дому, а зараз наймаємо житло в багатоквартирному будинку: то зверху хтось стукне, і вже  думаєш, що щось гепає, щось летить. 

Не скажу, що я істеричка, сподіваюсь, що все буде добре, але психологічно дуже тяжко. 

В цьому році точно війна не закінчиться. На наступний рік, до весни дуже б хотілось, але я розумію, що це буде дуже надовго. Як в Донецьку почали гепати, так воно і тут кожен раз: не знаєш, що очікувати. 

Якщо не звільнять нашу територію, то майбутнього я не бачу. Яке може бути майбутнє у людей без нічого? Пережив ніч - і добре. Живемо одним днем. Загадувати неможливо - може, завтра прилетить.