Коли почалась війна, Єлизаветі було лише 16. Після перших вибухів її родина виїхала до села на Київщині, та за два тижні туди вже зайшли ворожі танки. Життя в російській окупації запам’яталось до деталей: як брат, замість казок, рахував вибухи. Як серйозно, по-дорослому, розмовляла з мамою про "що робити, якщо…". Як палили документи, ховали SIM-картки та ділили залишки їжі на всіх. На свій страх і ризик родина зважилась на втечу. І це рішення врятувало життя — вже наступного дня вороги зайшли на їхню вулицю. Сьогодні Єлизавета навчається на акторку. Сцена стала простором для зцілення, а творчість – способом поділитися емоціями та досвідом.