Дуюн Альона, 11 клас, Сумський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №10 Сумської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сенчуріна Лариса Єгорівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Сніг... Знову сніг... Як тоді, у лютому, здавалося, усе промерзло на світі: земля, думки, моя душа. Пройшло три роки… На дворі квітень, але це  не приносить полегшення, адже війна триває, забираючи щодня тисячі життів, тисячі надій, які ніколи не здійсняться... Квітень, квіти… Квіти, які тільки виткнулися із землі, а їх присипало снігом. Нонсенс? Так. Тому вони нагадують малюків, котрі ще не встигли пізнати радощі цього світу, а їх уже накрила смерть своїм червоним каптуром вічності.

Думаю, кожен з нас бачив сон, у якому ти ніби опинився в кімнаті, де дверей безліч, але так вийшло, що всі ключі зникли.  І ось стоїш ти, розгублено дивлячись на кожні двері, як на шанс, як на надію, як на майбутнє...

Здається, так просто – відчинити двері… Просто? Ні, ти усвідомлюєш, що всі варіанти є недосяжними, усі ключі відмикають двері в пекло, де плачуть діти, де панує смерть і відчай. Такою є моя реальність під час війни. Людина опиняється в ситуації, де не просто не бачить вибору, а розуміє, що  це  і є  глухий кут. Саме в такі моменти важливо відчути плече іншого, слова підтримки, розуміння, мовчазну присутність. Адже навіть якщо двері зачинені, удвох легше все на світі пережити.

І знову квітень в обіймах снігу, а в спогадах, як  ми з мамою стояли на лютневій  дорозі, яка віяла жахом скалічених доль. Вітер шепотів про смерть і безнадію,  а мороз ніби застиг у часі.

Не тільки земля здавалась крижаною - думки, серце, усе в мені замерзло. Я тримала наплічник, у якому були наші найцінніші речі: документи, трохи їжі, улюблена книжка про маленького принца, блокнот та олівець. Навіть ніжні мамині обійми не зігрівали - холоднеча кривавої війни розгорталася в кожному погляді військового, який їхав в один кінець.

Три довгих роки… Війна і безумство триває. Квіти, що визирають з-під снігової ковдри, змушують мене згадати про дітлахів та тварин у підземних сховищах Маріуполя, Бучі, Гостомеля та інших міст "під вогнем", про загиблого однокласника, будинок якого знищила авіаційна бомба, про маленького братика, який стискав у руках іграшковий автомобільчик, зосереджено дивлячися крізь вікно автомобіля, який віз  нас від власного дому в невідомість.  Мишко мовчав: ані звуку сміху, ані усмішки. Його мовчання було важкою, незручною, пекельною тишею.  І це було нестерпно усвідомлювати, так як у чотири роки діти веселі й грайливі, а  він нагадує маленького старого, у якого вкрали радість, вкрали барви світу. 

Як довести йому, що світ може бути зовсім іншим. Що грім  – то не "дядя злий стріляє", а передвісник дощу.  Як мені і йому звикнути, що не всі літаки – це винищувачі?

І ось я десь далеко від дому, не знаю де, не знаю, хто я теперь; втратила всі ключі від будь-якої з дверей.  Загубила сама себе на перехрестях долі. Це відчуття спустошеності постійно зі мною, що б я не робила: чи тоді, коли плідно працюю над особистими проектами, чи коли починаю розвиватися в різних сферах,  чи коли відкриваюся перед новими людьми.  Але попри все  дуже вірю в краще майбутнє, вірю, що моя праця принесе позитивні результати і відновить мій душевний спокій. І хоча світ, який так старанно відбудовувала, умить перетворився на жужіль: твердий, бездушний, чорний, без гарантії повернення –  все рівно вірю: ми вистоїмо!

Хоча так важко віднайти себе, відновити гармонію із Всесвітом, бо кожна нова загублена душа волає про несправедливість сьогодення. Та я стою до кінця, боротьба триває.

Квітка-весна пробиває сніг, і сонце теплом своїм допомагає, бо навіть у найскрутніші хвилини буття з’являється сила допомоги: волонтерка з термосом гарячого чаю, дідусь, який, просто обійнявши, сказав: «Тримайтесь, ви не самі»; усмішка малечі, хоча б і миттєва. І тоді народжується бажання жити й допомагати іншим, щоб вони мали змогу посмакувати радість та щастя. Саме це змушує мене прокидатися та сприяти перемозі: Вірити. Допомагати. Відбудовувати мільйони зруйнованих світів, коли здається що вже пізно втручатися. Маленькі жести, великі серця. Це і є — суміш сили.