Волкова Анастасія, 10 клас, КУ “Ананьївський ліцей №1”

Вчитель, що надихнув на написання есе — Дитюк Ірина Сергіївна

“1000 днів війни. Мій шлях”

1000 днів війни. Це майже три роки, що пролетіли крізь наше життя, як стріла. Мені здається, що для багатьох це час втрат, втечі, болю. Але у моєму маленькому містечку війна залишила лише легкі подихи, що торкнулися не стін чи дахів, а наших сердець і життя.

Я живу у невеликому містечку Ананьїв, що на Одещині… Де шум великого світу здається далеким. Навколо мене знайомі обличчя, вулиці, що пахнуть літніми квітами, і вечори, що тягнуть до себе теплом дружніх зустрічей. Коли війна почалася, тут не було вибухів та звуків ворожої техніки, не було покинутих будинків, а навпаки — люди приїжджали, щоб врятуватися. Але її дихання тихо просочилося у наше повсякдення, змінюючи все те, що колись здавалося незмінним.

Перше, що я відчула, — це зміни в навчанні. Школа, яку я любила за звичні уроки та дружні обійми, раптово стала зовсім іншою. Класна кімната, яка була місцем сміху та жартів, спорожніла.

Ми перейшли на дистанційне навчання, а замість щирих розмов із друзями з’явилися екрани ноутбуків. На початку це здавалося незвичним і навіть цікавим, адже я мала можливість навчатися вдома. Але згодом з’явилося відчуття самотності.

Вчителі стараються, як можуть, але іноді нам важко зрозуміти один одного через екрани. Питання, які колись легко можна було задати на уроці, тепер губляться в чатах або залишаються нерозказаними. Замість шуму і жартів класу — тиша кімнати, а замість улюблених друзів — мої однокласники з’являються лише на маленьких квадратиках екрану. Кожен день перетворився на тягучу рутину, де уроки, хоч і важливі, здаються далекими і безликими.

Проте з часом я зрозуміла, що і це є частиною мого шляху. Незважаючи на втому від дистанційного навчання, я навчилася бути самостійною.

Я навчилася задавати питання, не чекаючи допомоги, і сама шукати відповіді. Це було важко, іноді хотілося все кинути, але кожного разу я знову поверталася до зошитів і підручників, до екранів, що стали частиною мого життя.

Мої батьки розуміють мене і підтримують, але я бачу, як і вони змінилися.

Ми більше часу проводимо разом, бо навколо стало менше можливостей для розваг. Ми читаємо, дивимося фільми, розмовляємо. Ця війна зробила нас ближчими. Вона навчила нас цінувати моменти разом, коли ми можемо відчути підтримку і спокій у родинному колі.

У кожної людини є свої мрії, і, звичайно, у мене теж. Я мрію про те, щоб війна нарешті скінчилася, щоб ми знову змогли повернутися до школи, щоб кожен, кого вона зачепила сильніше, зміг знайти спокій.

Я мрію про дні, коли не буде потреби боятися чи переживати, коли на місці сліз з’являться усмішки.

1000 днів війни змінили нас, але це не означає, що ми повинні залишатися сумними або безнадійними. Я вірю, що кожен цей день зробив мене сильнішою, допоміг краще зрозуміти світ і людей. Я зрозуміла, як важливо мати підтримку і як важливо підтримувати інших.