Стьопіна Марина, 8 клас, КЗЗСО "Ліцей №16 імені Володимира Козубняка Хмельницької міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Глега Людмила Миколаївна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24.02.2022 - дата події, яка в один момент змінила все й назавжди. Для мене тема цього есе пов’язується лише з війною, адже це актуальний та важливий конфлікт, який справді перебудував ставлення нашої нації до країни-агресора. Від початку повномасштабного вторгнення росії до України пройшло понад 1000 днів, відтоді щоразу кожен українець зі страхом прокидався посеред ночі, через ворожу атаку ракетами, шахедами чи БпЛА. Російські військові руйнували нашу інфраструктуру, примусово вивозили цивільних жителів до рф, займались мародерством та насильством, вбивали людей і досі продовжують безрезультатний геноцид.

Цей жах безперервно переслідує український народ, тому наша найголовніша мета - підтримувати державу та армію, не дати можливості ворогу далі проникати на території України.

На початку війни я і моя мама виїхали за кордон. Це повинно було б тривати лише 2 тижні, і після цього проміжку часу мали б повернутись додому, однак, замість запланованого часу перебування в Німеччині, ми пробули там цілих 7 місяців. Цей різкий переїзд став для мене уроком-випробуванням, після якого я усвідомила цінність багатьох речей. Через деякий час там я пішла до школи, у ній були дві українки, трохи старші за мене, проте це не завадило нам спілкуватись. Школа - це єдине місце, де були хоча б якісь подруги.

Що мене там справді засмутило, це ставлення підлітків іншої нації до нашого народу. Це доволі поширена проблема в багатьох країнах.

Я знала, що неприємні ситуації між однолітками там можуть бути, і найбільше старалась їх уникати. Звісно, більшість дітей розуміли серйозність війни і намагались нас підтримувати, але завжди знайдуться ті, хто буде насміхатися, нагадувати про тяжку долю рідної країни. Зачасту, усе, на що вони були спроможні саме у моїй ситуації, - це вигукувати вслід щось на кшталт: «путін-молодець» чи «росія, вперед», проте мої знайомі, які також від’їжджали за кордон, потрапляли в серйозніші ситуації, де підлітки іншої країни могли псувати речі, займатись насильством та знущанням. Були випадки, що таке робили й дорослі люди, а не лише підлітки. Я не відкидаю той факт, що деякі українці самі ставились зневажливо до народу тієї країни, яка їх прихистила. Вони очікували на постійну допомогу, ставили себе вище іншого народу, пояснюючи все тим, що у їхній державі війна.

Відтоді в мене змінилась думка про людяність і з’явилося розуміння важливості виховання, яке відіграє найголовнішу роль у цій поширеній проблемі.

Коли ми з мамою нарешті повернулися до України, я дізналася, що мій родич (троюрідний брат) пішов на війну. З того моменту моя сім’я почала ще більше допомагати ЗСУ. Виготовляємо свічки в окопи, сітки, регулярно відправляємо йому посилки з необхідними речами, а також надсилаємо кошти в армію. Волонтерство – надзвичайно важлива й обов’язкова справа під час війни. Кожного дня армія потребує гуманітарну допомогу.

Волонтери допомагають евакуювати людей із зони бойових дій, забезпечують житло, одяг, їжу. Іноді навіть надають психологічну підтримку. Завдяки їм було врятовано сотні життів.

Тварини, як і люди, потребують турботи й допомоги, я бачила дуже велику кількість відео, статей, де добровольці рятують собак, котів та багато інших улюбленців з небезпечних місць. Люди покидали 4-лапих і просто рятувались самі, найпоширеніша проблема, коли вони залишали собак прив’язаними, а свійських тварин закритими в хлівах. Через такі ситуації та «самопорятунок», внаслідок підриву Каховської гідроелектростанції, загинула надзвичайно велика кількість тварин, проте я дуже вдячна людям, які попри всі негаразди, можливості, зробили неможливі, надлюдські вчинки для їх порятунку.

За 3 роки війни в мене набагато розширилось поняття слова «мир». Я зрозуміла, наскільки він важливий, зрозуміла давно почуту фразу «справжнє значення миру ми найчастіше усвідомлюємо тоді, коли його втрачаємо».

Для нашої країни він є найяскравішою та найголовнішою мрією, до якої ми так наполегливо йдемо. Не зрозуміло, для чого була почата ця «спецоперація»? Задля чого? Заради знищених територій, на відновлення яких підуть надзвичайно величезні кошти? Чи щоб просто ні за що загинуло мільйони людей? Мабуть, на ці питання наш народ так і не отримає відповідь. Сподіваюся, що майбутнє покоління зрозуміє важливість миру та справедливості, аби наші діти ніколи не відчули той страх і жах, який довелося пережити нам.

Хочеться світлого й веселого майбутнього, де люди дружні та життєрадісні, а діти навчалися з насолодою, без постійних думок про повітряні тривоги.

І щоб поняття війни, обстрілів, геноциду, знищення народу та країни для них було як жахлива, але назавжди минула історія. Тільки пам’ятаючи ціну миру - ми зможемо побудувати нове, вільне майбутнє. І дякуємо кожному небайдужому серцю за велику допомогу, бо, як кажуть, малих донатів не буває…