Горідько Аліса, 15 років

Переможниця конкурсу есе 2025, 2 місце

Уманська гімназія № 5

Вчитель, що надихнув на написання есе - Зерник Леся Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Це був звичайний весняний ранок. Я прокинулася від того, що мама розбудила мене й вивела у внутрішній коридор, - пролунала моторошна повітряна тривога. Потім - гучний гуркіт, тріск, темрява. Все затремтіло. Стіни тріщали, повітря заповнилось пилом… Російська ракета Х-101 влучила в наш будинок - багатоповерхівку на вулиці Захисників України, 25 в місті Умань. Наш під’їзд частково обвалився, почалася пожежа. Те, що я залишилася жива, - справжнє диво. У той страшний ранок загинули 24 людини, серед них - моя подруга Соня…

Я довго не могла повірити, що це не страшний сон. Я втратила свій дім, друзів, сусідів, улюблені речі, звичні ранки з мамою на кухні. Все зникло в одну мить.

Спочатку я відчула страшну, глибоку порожнечу. Тиша, що настала після вибуху, була ще жахливішою за сам вибух. У голові  безперервно крутилися питання: чому саме ми? де тато? хто вцілів? І найстрашніше: що тепер? Я не могла стримати сліз - від шоку, страху, болю та непоправної втрати. Але потім сталося те, чого я ніколи не забуду. До нас почали приходити люди, знайомі й незнайомі. Вони приносили теплий одяг, ковдри, їжу, воду. Обіймали, тримали за руку, мовчки були поруч, коли слова були зайвими. У гімназії №5, де я навчаюся, відкрили штаб допомоги постраждалим.

Добре пам’ятаю свою першу вчительку Інну Володимирівну. Вона запропонувала мені чай і бутерброд. Я тоді ще не могла їсти, але її погляд був таким рідним, турботливим… Уперше після вибуху відчула: я не самотня.  Мій біль розділяють інші,  моя втрата болить не тільки мені.

Згадую жінку-психолога з ДСНС, яка розмовляла  зі мною і  подарувала коричневого плюшевого ведмедика; волонтера з Червоного Хреста, який приніс гарячий обід; мого класного керівника Лесю Василівну, яка ніжно, але наполегливо вмовила мене поїсти. Школа стала для мене новою домівкою (хоч і тимчасово), а місто - великою родиною. Усе місто згуртувалося навколо нашої біди. Лікарі, сусіди, вчителі, незнайомі люди - кожен допомагав, як міг. Вони не просто давали речі першої необхідності - вони дарували тепло, надію і висловлювали підтримку. Це те, що не купиш у жодному магазині, це те, що лікує душу.

Загиблих не повернеш. Минулих днів - теж. Тоді я відчула:  житиму! Інакше. Але житиму.  І це було, ніби знову навчитися дихати після довгого занурення під воду.

Ця подія змінила мене. Я побачила скільки в нас доброти та яка велика сила людяності!  Зрозуміла, що навіть у найтемніші часи можна знайти «світло» в обіймах, усмішці, погляді небайдужої людини. Допомога, яку я отримала, врятувала не лише мене й мою родину - вона дала мені можливість переконатися, що в грудях кожного б’ються серця, відкриті, добрі, сильні.

Часто думаю: що було б, якби ніхто не прийшов? Якби кожен замкнувся у своїй квартирі, не помітивши чужого болю? Але сталося навпаки. Люди  згуртувалися, об'єдналися, щоб допомогти.

І саме в цьому наша сила. Мир - це не тільки тиша без вибухів. Це коли чужий біль - не чужий. Це коли допомагаєш навіть, коли сам у біді. Війна відібрала в мене багато, але вона подарувала одне важливе розуміння:  українці - незламні! Цей день назавжди залишиться в моїй пам’яті. Тепер я мрію допомагати іншим - стати психологом чи рятівником. Я знаю, як це - бути маленькою і розбитою вщент. І знаю, як важливо відчути: тебе бачать, тебе чують, і ти потрібний. Я хочу бути тим, хто допомагає, лікує, надихає.