Полюлях Мілена, 10 клас, Іванківський ліцей Іванківської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Процик Людмила Григорівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

1000 днів війни… 1000 днів протистояння, розпачу, переживань та невимовного болю. Сотні тисяч зламаних життів й розбитих сердець. Найкращі сини й дочки віддали та продовжують віддавати свої життя заради майбутнього нашої держави. Щодня міста України, схиливши голову, зустрічають відважних воїнів на щиті, тих, хто боровся за ідею, Батьківщину та правду… Життя змінилось на до та після. Більше донечка не обійме свого тата, жінка не поцілує свого чоловіка, а мати не побачить рідного сина.

Мене звати Мілена, мені п’ятнадцять. Я проживаю та навчаюсь у селищі Іванків, яке знаходиться неподалік Чорнобиля. І я одна з тих, хто пережив окупацію.

24.02.2022 — страшна дата, яка зруйнувала все. Тоді мені було 13 — школа, безтурботність, мрії на майбутнє. Що таке війна, я не знала. Не знала до першого вибуху, який пролунав о 4 ранку. Я пам’ятаю цю паніку й страх, які охопили мене. Хвилювання про себе, майбутнє і маму, яка в той час була в Чорнобилі на роботі. Я плакала, щохвилини телефонувала їй, благаючи швидше повернутись додому і бути поруч зі мною.

Перший день війни. Перші тривоги, ракети, смерті. Постійні думки: що ж робити далі? Їхати за кордон, на захід України чи бути вдома? Мама рішуче сказала, що ми їдемо, але бабуся з дідусем навідріз відмовились, сказавши, що не покинуть рідний дім, в якому прожили все життя. Ми залишились вдома, слухаючи постійні вибухи, звуки артилерії й танків, дуже великої кількості танків, які ніби поглинали рідну Україну.

Другий день війни, вибухи стають все ближче. Тепер це вже вуличні бої, постійні автоматні черги, крики людей та вогонь, який поглинає все навколо. Очі забувають, що таке світло, переді мною — підвал, холод та нестерпний запах сирості.

Минув вже тиждень… Моїм єдиним бажанням було з’їсти шматочок хліба й відчути тишу, хоча б на 5 хвилин. Я досі думаю, що це сон, але це страшна реальність, в яку я відмовляюся вірити. Мене поглинають власні думки. Навіщо нам це? За що? Чому ми? Я думала, я дуже багато думала. Чому вони прийшли на нашу землю? Чому вони вбили нашого священника, який був неймовірною людиною? Вбили й залишили стікати кров’ю. Ненависть, жорстокість, страх.

У моїх думках було одне: коли це все нарешті закінчиться? Здавалось, що більше ніколи не буде добре, що моє життя скінчилось. Але нарешті 01.04.2022 наші воїни зробили неможливе. Вони витіснили клятих окупантів з нашої території.

Вони подарували надію на мир і можливість жити. Жити без страху, відчувати незалежність та мати віру в майбутнє. ЗСУ — це титани, це надлюди з неймовірними цінностями, хоробрістю та ідеєю. Поки ми їх пам’ятаємо — доти вони живі. Я буду вдячною до кінця своїх днів за те, що вони зробили і роблять для мене і моєї держави.

Я вже не пам’ятаю чітко всіх подій в окупації — це було 2 роки тому. Але точно можу сказати, що це найгірше, що трапилось зі мною в житті. Як кажуть: «Негативні спогади залишаються в пам’яті, проте доступ до них обмежений».

На жаль, вже третій рік поспіль ми продовжуємо жити у прямій війні. Хтось виїхав за кордон, хтось навіть не відчув, що це, а в когось не залишилось нічого після страшних рук окупанта. Ми вже не такі згуртовані, як були колись. Вже немає стільки зборів, охочих вступити до війська й захищати Батьківщину. Але ми маємо продовжувати працювати крізь сльози й відкриті рани, які є на серці в кожного.

Ми маємо зберегти те, що залишилось. Зробити все, щоб наші діти не чули страшного слова “війна”.

Ми не повинні забувати, яка ми нація й скільки горя довелось пережити нашим предкам через рашистів, які століттями не можуть позбутися думки про завоювання нашої держави. Ми маємо зупинити це і більше ніколи нічого не боятися. Страху немає, є лише бажання мститися. Мститися кожному, хто зіпсував хоч одне українське життя.