У перший день війни ми з чоловіком поїхали на роботу в сусіднє Рубіжне. Дитина залишилася вдома. Раптом у місті пролунали вибухи, і ми, не роздумуючи, одразу повернулися. 

Невдовзі почалися обстріли. Один зі снарядів влучив у сусідній будинок. Там загинула дитина, а в іншої відірвало кінцівки.

Після цього я зрозуміла, що ніяке майно не варте життя моєї дитини — головне, щоб вона була жива. Та небезпека не відступала.

Якось снаряд упав просто під вікном моєї кухні. Він не розірвався, і лише це врятувало нас. Ми з родиною були вдома, і я досі думаю, що могло б статися, якби все було інакше.

З кожним днем залишатися в місті ставало небезпечніше, і ми вирішили виїжджати. Дорогою з Лисичанська я плакала: усе, що було рідним, залишилося там. Пізніше знайомі сказали, що в моїй квартирі тепер живуть чужі люди. Після цих слів я видалила всі фотографії свого дому, щоб менше боліло.

Тепер моє життя пов’язане з Харковом. Це місто мені дуже подобається, я відчуваю тут себе на своєму місці і не хочу нікуди їхати. Працюю в благодійній організації, допомагаю людям. Після війни планую залишитися тут. А до Лисичанська повернуся тільки, щоб побачити свій дім і відвідати могили батьків.