Я на роботі був, працював позмінно. І йшли рашисти. Це було в полі, там у нас була насосна станція. Ми відразу й не зрозуміли, що трапилося. Почули гул техніки, а пізніше дізналися. Потім нас забрали зі зміни, а далі вже все почалися прильоти, ми в підвал бігали ховатися. Потім не витримали. Я сказав рідним: «Їдьте звідси, а я буду тут сам усе охороняти».

Рідні машинами виїжджали по степах. Добралися до Баштанки, а тоді поїхали на Одесу. Ще й під обстріл потрапили. А я в підвалі жив тут аж до літа, а влітку вийшов. Біля двору загинув мій брат від осколка. Були ми тут без світла, без води, жили як могли, але дочекалися. Наші прийшли, і вже легше.

В окупації у нас нічого не було. Мені потрібні були ліки, то їх передавали. Дехто їздив у Херсон. Мені пенсія приходила - я віддавав картку, і під відсотки мені знімали. Так і виживали. З рідними говорили тільки по мобільному, співчували одне одному: вони – нам, а ми – їм.

Найбільше шокувала смерть брата. Він зі мною залишався, і трапилася така біда. Шокувало те, що окупанти тут робили. Спочатку рашисти сподівалися, що вони тут будуть, і не дуже терор влаштовували. 

А коли відчули, що тікатимуть, то вони і грабували людей, і машини забирали. У мене є машина, то прийшлося і колеса знімати, і саму машину розбирати, щоб не забрали.

Так. Коли сам тут сидів, то дуже важко було, але зараз, слава Богу, всі повернулися. Тепер жінка і їсти зварить. Хоч не сам.

Я не сильний стратег, але думаю, війна буде затяжна. Наші хлопці стараються, але якби нам більше допомагали, то і війна б швидше закінчилася.