Коли я почула сирену, я одразу зрозуміла - щось не так. Перевірила телефон - стрічка новин була як страшний сон. Повномасштабне вторгнення. Росіяни бомбили аеродром. Усе всередині стиснулося. Не вірилося, що це по-справжньому. Страх був не показний, а такий... тихий, який живе в тілі. Магазини почали закриватися. Потім і аптеки. Я намагалася знайти ліки, але все було або закрито, або вже нічого не залишилося. Снаряди летіли в будинки. Прямо у звичайні будинки, де живуть такі ж люди, як я. Коли могла, спускалася в підвал. Там було холодно, але трохи спокійніше. 

Обстріли стали постійними. Я майже не виходила. Хто міг - поїхав. А я залишилася. Потім на фронті загинув. Я його поховала і виїхала. Потім повернулась додому. 

Місто стало іншим. Тихим, мертвим, розбитим. Але все одно - моє. Я тримаюся. Чекаю. Вірю, що і для нас настане ранок без звуків тривоги. Вірю, що Україна впорається.