Російські окупанти вщент розбили Пологи. Через обстріли місцеві мешканці не могли вийти з дому навіть за їжею. Важко було наважитись їхати під кулями подалі від пекла

24 лютого вранці чоловік із роботи зателефонував, сказав: «Збирайте речі, щоб гроші були напоготові, війна почалася». А ми спросоння, нічого не розуміли, у сумку все покидали, щоб напоготові бути. Удома був син і я. 3 березня до нас у місто увірвалися «визволителі». Наші хлопці не втримали нашого міста. Свекруха померла 9 березня, як вони зайшли. Бідна жінка не витримала.

Мені сина треба було врятувати. Вік в нього такий – до 18 років. Я почала по дому ходити, їх будити. Син давно сказав, що виїжджати треба, а ми надіялися на краще. Місяць сиділи без світла, без води, без газу в погребі. Вилазили з погрібу, щоб їсти розігріти і пічку розтопити. 

Обстріли були. Не могли виїжджати, бо дуже сильно бомбили. По дорогах, по вулицях їздили танки, БТРи їхні, Z-машини різні, людей забирали. Ми дуже боялися. Син із чоловіком з двору не виходили. Я виходила по хліб, і як харчі привозили, то купували. Під бомбуванням стояла, щоб хоч хлібину купити. Єдине зупиняло, що стоїш на вулиці, чути, як кулі свистять, як снаряди літають. Навіть звуки ми вже розрізняли. Боялися виїжджати - думали, що ми просто не доїдемо.

Не знаю, як я наважилася. Може, відчай був, сили не було терпіти. Сиділа у погребі, і поряд як шандарахнуло - тоді нерви здавали. 

Сусід погодився нас безкоштовно відвезти до Запоріжжя. Поки доїхала, я посивіла, так сильно за сина переживала. Ми 15 блокпостів проїхали. Дуже важко було. Кожен блокпост руський зупиняв, сина обдивлялися. Добре, що не забрали його. Як заїхали до нашої границі, до нашої армії, заплакали всі. Хлопці сказали: «Не плачте». Тут почали ракети летіти. Хлопці кажуть: «Швидше сідайте і тікайте, виїжджайте звідси». Так ми виїхали. 

В чому я їхала, в тому залишилася. Не було одежі. Дякую, деякі гуманітарки трішки дають. А в основному проблема з грошима: квартири дорогі, продукти теж. На одній крупі сидимо – тій, що гуманітарка дає. 

Ми були спочатку в Дніпропетровській області, потім переїхали до Запоріжжя. 

Нас приємно вразило, що волонтери - дуже чуйні люди, від Бога. Допомагають самі від себе. Де вони знаходять ці продукти, що людям до такого ступеню допомагають? Якби тільки вони вижили! 

А посадовці відносяться у всіх відношеннях негативно. У чоловіка на роботі дуже негативно відносяться до приїжджих. Вони кажуть: у своїх домах живіть, своїх койках. Типу, понаїжджали. Моя сім'я згуртована, у нас родина справжня, кожен намагається чимось допомогти. 

Психологічні труднощі кожен день. Не знаєш, чи прокинешся вранці, чи ні. Думаю, вже скоро війна закінчиться. Наші хлопці переможуть, тільки за них молимося. Дай Бог їм здоров'я – це найголовніше.

Хочеться швидше додому повернутися. Ми відбудуємо те, що загарбники поламали, що розвалили. Відбудуємо місто, і буде все добре.