Ларіощенко Анжеліка, 8 клас, Комунальний заклад "Харківська гімназія №111 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Фенарда Оксана Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я зрозуміла, що під час війни поняття «допомога» набуває зовсім іншого значення. Це вже не просто щось матеріальне - це про підтримку, людське тепло, здатність відчувати чужий біль, як свій. Для мене переломним став період, коли я проводила дні й ночі в метро Харкова. Мій дім не був зруйнований, але страх, що ракета може змінити все в одну мить, змусив нашу родину спуститися під землю, як і багатьох інших.

Перші дні були схожі на туман, дні проходили дуже довго.

Я пам’ятаю це дивне відчуття: ніби все моє життя раптом звузилося до бетонних стін, сирен, новин у телефоні, а ззовні ще існував світ - такий самий, як і до війни, тільки вже недосяжний. У метро я несподівано зустріла багато знайомих зі школи - які прийшли сюди за порятунком із своєю родиною.

Приблизно через два тижні після початку повномасштабного вторгнення ми з родиною вирішили виїхати з Харкова за кордон. Це було непросте рішення. Залишити дім, своїх улюблених домашніх тварин, місто, у якому виросла.

Але кожна ніч у підвалі чи метро лише підсилювала відчуття, що залишатися небезпечно. Ми довго не могли зважитися, але зрештою зібрали найнеобхідніше -трохи одягу, документи, найцінніше з особистих речей - і рушили на вокзал. Там було багато людей, кожен із валізами, рюкзаками, дітьми на руках, домашніми тваринами в переносках. Усі - мовчазні, втомлені, напружені. Але поруч працювали волонтери - вони роздавали чай, їжу, допомагали зорієнтуватися. Я не пам’ятаю облич, але пам’ятаю руки, які подавали бутерброди, показували напрям, тримали двері. Дорога за кордон була довгою і виснажливою. Кілька пересадок, безсонні ночі, прикордонні перевірки. 

Але навіть у дорозі ми бачили, як незнайомі люди допомагали одне одному: хтось поступався місцем, хтось ділився водою, хтось тримав на руках чужу дитину, поки її мати шукала документи.

Коли ми нарешті приїхали за кордон, я відчула спокій. На вокзалі, куди ми прибули, також були волонтери - вони допомагали з сумками, роздавали їжу, воду, показували, куди йти. Нам допомогли знайти тимчасове житло, де ми могли трохи відпочити й прийти до тями. Після всього пережитого ця турбота - навіть мовчазна - була надзвичайно цінною. Не було потреби у великих словах - кожен жест говорив сам за себе. У ці моменти я зрозуміла, що справжня допомога - це про дію, а не про показ. І що саме завдяки таким людям, які не залишаються байдужими, ми витримуємо найважчі часи.