Коновал Марія, 10 клас, Ірпінський академічний ліцей Національного університету біоресурсів і природокористування України

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лук'янченко Лариса Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Уже більше тисячі днів війна точиться на нашій землі. Для когось це просто цифра, а для мене - це тисяча днів болю, страху та постійного очікування, що завтра може бути краще. Я - підліток, який живе в часи війни між росією та Україною. Це не просто війна між країнами, це війна, яка розриває серця мільйонів, краде дитинство, мрії та спокій. Моє місто Ірпінь у перші дні вторгнення опинилося на шляху російської армії до Києва.

Я пам’ятаю той день, двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року, коли прокинулася від звуку ворожих військових літаків, які літали над нашим будинком.

Ми не розуміли, що відбувається, але страх почав заповнювати все навколо. Того дня ми з батьками виїхали до бабусі в село Сотниківка, залишивши рідний дім. Я навіть не знала, чи повернуся взагалі додому. Перші місяці війни ми провели в селі, далеко від рідного міста, яке в цей час зазнавало страшних знущань і руйнувань. Російські війська вбивали, ґвалтували, знущалися з людей, які просто опинилися на їхньому шляху.

Мій Ірпінь став місцем страшної окупації, де кожен крок міг бути останнім. Я не була там тоді, але кожного дня уявляла, як жахливо було тим, хто залишився.

Страх, що більше ніколи не побачу свій дім, постійно висів наді мною. Та все ж таки Збройні сили України змогли дати відсіч та двадцять восьмого березня дві тисячі двадцять другого року звільнили Ірпінь від ворожих загарбницьких рук. Наш дім, на щастя, залишився майже цілим. Уламки, вибиті вікна - це було ніщо у порівнянні з тим, що довелося пережити іншим. Мої батьки їздили до Ірпеня після деокупації, щоб зробити ремонт, і кожного разу розповідали про побачене там. Я не можу передати, як боляче було чути їхні розповіді про гори тіл на дорогах, про розстріляні машини і тишу, що панувала там, де раніше вирувало життя.

Неможливо уявити, що пережили ті люди, яких я більше ніколи не побачу. Як вони відчували останні хвилини свого життя, коли смерть уже стояла перед ними… Та навіть після того, як вулиці було розчищено, страх і біль залишилися в нашій пам’яті назавжди.

Переживання під час війни змінюють нас непоправно. У ці тисячу днів я відчула те, що ніхто не повинен відчувати. Війна позбавила мене спокою, віри в завтрашній день, дитячої безтурботності. Але вона також зробила мене сильнішою. Кожен день - це випробування, але водночас і маленька перемога. Я знову живу у  своєму рідному місті, у своєму домі, з батьками, які пройшли зі мною цей шлях. Ми вижили, і це дає сили йти далі. Ці дні у війні - це шлях від страху до сили, від болю до надії.

Війна триває, але я вірю, що настане день, коли ми всі повернемося до спокійного життя, до світу, де не буде тривог і смертей. І хоча я більше ніколи не буду тією дитиною, якою була до війни, я впевнена, що події воєнного лихоліття зробили мене й мій народ лише сильнішими. Ворог не зламає нас! Ми вистоїмо!