Осока Варвара, 11-а клас, загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №5 ім. Валерія Доценка Мирноградської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Пєвнєва Ганна Геннадіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Це слово стало невід’ємною частиною нашого життя, позбавивши нас тієї легкості та спокою, що ми колись мали. Для мене війна почалася не лише 24 лютого 2022 року, коли російські війська вторглися на територію України, але значно раніше.

Місто, де я народилася і виросла, Мирноград, зазнавало загроз ще з часів початку конфлікту на Донбасі, із 2014 року. 

Проте тоді ще була надія, що ці дні швидко минуть. Але реальність виявилася іншою.

Я часто згадую той день, коли ми, як і багато інших сімей, залишали дім у пошуках безпеки. Мирноград, моє рідне місто, зараз стирають з лиця землі.

Знайомі вулиці перетворюють на руїни, а голоси, що звучали на них, затихають під звуки вибухів. “Кожен зруйнований будинок — це не лише каміння, це часточка нашої душі”, — казав один із моїх сусідів, 

і я досі не можу забути цих слів. Вони віддзеркалюють те, що відчуває кожен, хто бачив, як війна руйнує все навколо.

Одними з найстрашніших спогадів про війну є ті моменти, коли ми сиділи в коридорах під час прильотів. Це відчуття безпорадності, коли навколо лунають вибухи, і ти не знаєш, де наступний снаряд може впасти.

Кожен звук здавався надзвичайно гучним, кожен удар – ближчим. Коридор став для нас тимчасовим укриттям, місцем, де ми намагалися сховатися від війни, яка підійшла впритул до нашого дому. Найчастіше ми сиділи там усі разом: я, мама, тато, дві сестри. Бабуся через поганий стан здоров’я часто виглядала занепокоєною, але трималася, як могла. Мама намагалася бути сильною, щоб ми з сестрами не панікували, проте її очі видавали страх. Маленька сестра часто засинала в коридорі на теплій ковдрі, не до кінця розуміючи, що відбувається. Їй важко було пояснити, чому ми повинні ховатися від небезпеки. Я, старша сестра, хоч і намагалася бути спокійною, тримала середню за руку так міцно, що сама відчувала її тривогу.

Я часто думала про те, як швидко війна змінила наші звички.

Колись наш дім був місцем радості та тепла, але тепер коридор, який раніше здавався непомітною частиною квартири, став нашою єдиною надією на безпеку.

Я дивилася на стіни, які раніше здавалися такими міцними, і думала, чи витримають вони, якщо щось станеться поруч. “Коридори не захищають від війни, але дають відчуття хоча б якоїсь безпеки”, — думала я. Ці моменти залишилися в пам’яті назавжди. Вони стали згадкою про те, як змінилося наше життя.

8 квітня 2022 року я разом із сім’єю переїхала до Першотравенська. Цей день став новим етапом мого життя, але й приніс із собою тягар невизначеності. Першотравенськ не був для мене чужим містом — я часто приїжджала сюди раніше, але тепер він став нашим притулком. Це місто зустріло нас іншими викликами: нова школа для сестри, нові люди, нові обличчя. Проте воно спокійніше, ніж те, що ми залишили позаду.

Із кожним днем війни ми продовжуємо боротися не лише за країну, а й за себе, за свою душу, за наші родини. Цей шлях, на якому я опинилася разом з усією Україною, навчив мене багато чого. Перш за все, цінувати час і моменти з рідними. Поруч зі мною мама, бабуся, дві сестри, одній лише три роки, а інша — підліток. Ми переживаємо всі моменти разом, і в той же час кожен із нас веде свою внутрішню боротьбу. Як писала Ліна Костенко: “А війни ж починаються не тоді, коли стріляють, а тоді, коли ненавидять”. І, на жаль, ця ненависть стала повсякденною реальністю для багатьох.

У Першотравенську я знайшла не лише новий дім, а й нову надію. Люди тут, як і в будь-якому іншому українському місті, підтримують одне одного. Важливо знати, що навіть у найскрутніші часи є місце для взаємодопомоги та єдності. Як писав наш сучасник Сергій Жадан: “Ми не шукаємо порятунку. Ми знаємо, що наша правда — тут, серед нас. І це головне”.

Незважаючи на всі труднощі, віра в перемогу залишається. 1000 днів війни — це 1000 днів болю, втрат, але й надії. Я вірю, що після всіх цих жахіть настане день, коли ми знову повернемося до своїх домівок. 

“Не можна знищити місто, яке живе у серцях його мешканців”, — сказав якось один волонтер, і ці слова стали для мене символом надії на відродження Мирнограда.

Мій шлях через ці 1000 днів війни — це не лише шлях втрат, але й шлях до розуміння, що означає бути частиною великої нації, яка не здається. Ми боремося за наше майбутнє, за наше право на життя. І хоча війна триває, я знаю: мир в Україні обов’язково настане.