Сергій Шевченко — інженер, портовик, маріуполець. Більшу частину життя він віддав рідному місту: працював у Широкинському рибному господарстві, у Маріупольському морському торговому порту, займався будівельним бізнесом, ростив дітей. А потім — війна.

У перші хвилини повномасштабного вторгнення він отримав повідомлення: Київ — під обстрілами. Але зрозумів усю глибину трагедії лише тоді, коли в Приморському районі над ними та його дружиною Мариною пролунали перші ракетні удари. "У мене підкосилися ноги. Ми навіть не сіли в авто — просто забігли назад у під’їзд, наче в рідну фортецю", — згадує Сергій.

Вони спустились у бомбосховище — класичне, ще з 50-х років. Спершу їх було з десяток, потім десятки. Запилене повітря, тіснота, нестача кисню. Сергій почав виходити ночами нагору — щоб просто не втратити себе. А потім — кашель дружини. Той кашель, що нагадує про хвороби, які повільно знищують людину. І тоді він зрозумів: "Якщо не зроблю щось — втрачу Марину".

Вони перейшли до порожнього будинку тещі. Там не було газу, але була піч. Сергій розтопив її — і вперше за довгі дні в дім повернулось тепло. Справжнє тепло — фізичне і людське. Вони вижили. І навіть організували мінікомуну: добували технічну воду з підвалів закинутого будівництва, разом дбали про виживання. Люди сходилися до них з усього району.

А потім сталося майже неможливе. Просто на вулиці до Сергія підійшов хлопець: "Вас шукають". Вперше за багато днів Сергій відчув надію.

16 березня 2022 року вони вирушили з російського оточення: три машини, кілька жінок, кішка, кілька сумок. Розбитими вулицями Маріуполя, через розтрощені блокпости, через військові дізнання і монастирі з гарячою водою — вони дісталися до Запоріжжя. А звідти — до нового життя.