Адвена Дмитро, 10 клас, Науковий ліцей міжнародних відносин УМСФ м. Дніпро

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гевела Ірина Сергіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Подія, яка змінила все – це ситуація, яка, особисто, для мене стала визначною в житті, яку я ніколи не забуду, а точніше – не зможу забути. Війна… Розпочну з того, що я звичайний хлопець, який народився на Сході України в місті Луганську і мої батьки вважали, що це саме те місто, де ми будемо щасливо жити разом зі своїми рідними та близькими людьми. Так і могло б бути, але…настав він…2014 рік – рік, який став початком моїх перших глобальних змін.

На час окупації Луганська мені було лише чотири роки і я не зовсім розумів, чому в один вечір ми мусили покинути все та вимушено виїхати до іншого міста. Але я чув від батьків, що дім там, де Україна!

І на найближчі вісім років домівкою для моєї родини став Сіверськодонецьк – місто хімічної промисловості, невелике, але по-домашньому затишне, якому пощастило, на відміну від Луганська, бути визволеним від окупантів. Там я пішов до першого класу, познайомився з новими друзями, відвідував спортивні секції, жив своє цікаве наповнене радістю та безтурботністю життя, а лише в декількох десятках кілометрів знаходилась зона проведення антитерористичної операції. День напередодні 24 лютого 2022 року нічим не вирізнявся з-поміж інших – шкільне навчання, тренування, прогулянки з друзями. Лише чув, що  мамі телефонують знайомі та повідомляють, що, можливо розпочнеться війна!

Чи міг в той час хтось серйозно поставитися до таких новин? Адже 21-ше сторіччя, все мають вирішити дипломатичним шляхом! Дива не сталось…

Прокинулись ми з мамою 24 лютого 2022 року о п’ятій ранку від телефонного дзвінка: "Прокидайтесь, війна почалась!!!" За вікном вже лунали перші вибухи. Ми швидко зібрали тривожну валізу з усіма необхідними документами, взяли нашого песика та відправились до безпечного укриття. Люди, які також перебували там запевняли, що все буде добре, ніякої війни не буде, лише необхідно перечекати. Та вже ввечері ми зрозуміли, що вибухи не стихають, в місті є руйнування та перші жертви. Так минув тиждень, ми з мамою хотіли евакуюватись, але черги з сотень людей та обстріли цивільних та евакуаційних автомобілів нас зупиняли. Останні новини про розстріляний автобус з людьми, де загинуло сім мирних жителів взагалі вбивали всю надію на можливість виїхати з Сіверськодонецька. Вже згодом перестали працювати магазини, аптеки, банкомати, а місто перетворювалось в суцільні руїни.

Кожного разу, коли обстріли трішки стихали, мама вирушала до сусіднього кварталу, де продовжував працювати маленький магазин, щоб купити найнеобхідніших продуктів та чогось солодкого, адже тоді його безмежно хотілось.

Не залишали місцевих мешканців без помічі й військові – вони привозили нам в укриття смачний хліб, фрукти,  м’ясо і ми це все ділили між всіма людьми, які перебували там. Але один день мене перелякав найбільше, саме коли мама вийшла до магазину почався масований артобстріл і телефонний зв’язок у місті зник. Я залишався в укритті з непрацюючим телефоном і поглядом з надією зустрічав всіх, хто туди заходив, шукаючи маму. Сорок хвилин здались для мене цілою вічністю. Я безмежно вдячний військовим, які патрулюючи райони під час атаки допомогли моїй мамі та іншим цивільним людям повернутися живими!

З кожним наступним тижнем ситуація лише загострювалась і ось вже атаки зазнавали сусідні з нами будинки. Зруйновані під’їзди, пробиті фасади, згорівші поряд автомобілі - все це несло тривогу та переживання за життя.

Не маючи можливості ще десь шукати допомоги в евакуації, ми звернулись до військових. Через кілька днів за нами приїхав військовий автомобіль і нестямившись, ми вже мчали польовими дорогами до міста Дніпро. Три години і ми на місці…тиша…ми в безпеці. Протягом тижня ми з мамою приходили до тями. Десонанс від кардинально різних життів в часи війни – там руйнування, зламані долі, постійні вибухи та пекло, а зовсім поряд люди спішать на роботу, живуть своє буденне, звичне життя. Згодом мене чекало ще одне випробування - від пережитого стресу через декілька місяців не витримало серце мого найменшого найвірнішого Друга – собаки Гая, це був французький бульдог і він назавжди залишиться в моїх спогадах та серці.   

Зараз я вже навчаюсь в 10-му класі, повернувся до занять спортом та мрію стати професійним адвокатом.

При кожній можливості я намагаюсь донатити нашим Титанам аби вони та наша Україна вистояли! Моя вдячність всім військовим, які нас захищають. Це безстрашні люди, які рятують життя інших, забуваючи про власну безпеку! Війна змінює все: життя, долі людей, їх погляди та цінності, але хочеться, щоб ніхто з нас не втратив людяності, співчуття до інших та віру в наше майбутнє!