Супронюк Софія, 10 клас, Обласний науковий ліцей в м. Рівне

Вчитель, що надихнув на написання есе — Бондарець Олександр Іванович

“1000 днів війни. Мій шлях”

Тисяча днів війни… Це число звучить майже нереально. Коли починаєш рахувати дні, розумієш, як багато ми вже пережили і як сильно змінилися. Мій шлях у ці тисячу днів — це шлях дорослішання, розуміння, боротьби і надії.

Коли все почалося, я ще не до кінця усвідомлювала, що відбувається. Здавалося, що війна — це щось далеке, що стосується когось іншого. Але з кожним днем я бачила все більше історій, чула все більше новин, і це вже не було «десь там». Війна прийшла до нас — у наші новини, у наші міста, у наші життя. Зникли звичні дитячі хвилювання, поступилися місцем справжньому страху і відчуттю невідомості.

Особливо важкими стали зміни, які мене особисто торкнулися. Під час війни я була змушена перейти в нову школу, що стало для мене справжнім випробуванням. Попрощатися з друзями, з якими ми навчалися роками, — це було раптово й дуже боляче.

Спершу важко було звикнути до нового колективу, знайти спільну мову з новими людьми. Інколи навіть здавалося, що я ніби втратила частинку себе.

Не менш раптовим стало прощання з учителькою з музичної школи, яку я дуже любила і до якої звикла. Вона була не просто вчителькою, а ніби другом і наставником. Війна змусила нас розійтися, і це теж стало болючою втратою. Зміна педагога, новий підхід до музики — усе це потребувало часу, щоб пристосуватися, і я відчувала, як із кожним новим кроком стаю більш стійкою, навіть дорослішою.

Останні три роки змінили мене і всіх навколо. Я навчилася розуміти, наскільки важливі людські цінності: допомога, підтримка, чесність і небайдужість. Ми всі стали ближчими один до одного, незалежно від того, знайомі ми чи ні.

Це той досвід, який неможливо отримати у мирний час. Я бачила, як люди допомагають один одному, діляться останнім, працюють, не покладаючи рук. Кожен вносить свій внесок у перемогу.

Я зрозуміла, що не маю права опускати руки, бо є ті, хто бореться за нас. Мені пощастило бути вдома, мати доступ до знань і продовжувати навчання, коли багато моїх однолітків вимушено покинули свої домівки або навіть свої країни.

Це теж змінило мене — я навчилася цінувати те, що маю, і не сприймати свободу як щось очевидне.

1000 днів війни — це 1000 днів, коли ми не просто чекаємо, а кожного дня боремося і будуємо майбутнє. Це час, коли моя Україна довела, що вона сильна і незламна. І тепер я знаю, що навіть після найтемніших ночей настає світанок. Усе це стало моєю частиною, моїм шляхом, моєю історією.