Обстріли у Пологах Марія з чоловіком проживали в домі її тітки, де зібрались чотири сім’ї. Серед них були маленькі дітки. З великими труднощами вони виїхали у Запоріжжя до ще однієї тітки, яка прийняла всіх, як рідних

24 лютого десь о п’ятій ранку мені зателефонувала мама, хоча вона мені так рано ніколи не телефонує. Вона сказала: «Доню, прокидайтеся, почалася війна». І одночасно я подивилась на телефон і побачила повідомлення з телеграм-каналу, що почалося російське вторгнення, лунають вибухи на території України. До цього ми розмовляли з друзями і всі були впевнені в тому, що нічого не буде, що нас просто лякають. У перші дні, коли в нас ще зв'язок не вимкнули, я постійно дивилася в телефоні, що відбувається в інших містах, як люди на все це реагують. 

В перший день мій начальник написав, що він нас не тримає на роботі, краще сходити й закупитися продуктами, ліками та побути з рідними, бо невідомо, що може статися. У магазинах була купа народу. У нас один «АТБ» був на все місто, і люди закупляли, що могли. Я також пішла на закупи. 

Потім почали малювати всі ті знаки, тих людей ловили, в інтернеті писали, що навколо – купа диверсантів. І мені почали здаватися всі підозрілими. Я вже не могла спати, чула кожен шерех. 

Просила чоловіка поїхати до моїх батьків, бо вони жили в домі, та й гуртом не так страшно. Ми взяли нашого котика і поїхали. У них ще будинок був у стані ремонту, бо вони тільки недавно переїхали в наше місто, поближче до мене. Ми там спали на підлозі, зате були всі разом.

Там не було близько 15 днів зв'язку і світла. А я ще до війни була любителькою свічок, затишку, тож ми запалювали ці свічки. Нам не доводилося платити шалені гроші, коли маленьку свічку продавали по 50-60 гривень. 

Відсутність світла – це не так страшно. Страшно, коли ти відірваний від зв'язку і не знаєш, що відбувається. Наприклад, для мене було великим здивуванням… Коли ми виїхали через Оріхів у Запоріжжя – з немитими головами, в речах не першої свіжості, не попрасованих, – я думала, що там усі такі самі, що люди там налякані. А виявилося, що не настільки все погано всюди. Тобто люди проживали своє життя, і було страшно почуватися відірваними від того, не знати, що відбувається в інших містах. 

Ми думали, що таке саме коїться і в інших містах: окупація, обстріли. Страшно було не знати, чи є «зелені коридори», що відбувається з людьми, пропускають їх чи ні. 

Разом із батьками ми переїхали до моєї тітки, яка ще й моя хрещена мама. У неї зібралося разом чотири сім’ї. У тітки була така велика розкіш, як газ і вода. Бо на той момент уже не було в місті водопостачання, електрики, зв'язку. А в нас удома все було електричне, не можна було навіть чаю підігріти. І опалення також електричне. Під час обстрілів всі сиділи в підвалі. Меншому племіннику на той момент було два з половиною місяці, невістка годувала його груддю. Найстрашніше, коли дітям доводилося чути вибухи, а дорослі не знали, чи вони взагалі вийдуть із цього підвалу. Ми вже прощалися з життям, коли банки падали в погребі. 

Постріли були дуже близько з БТРів, і прямо на городі солдати бігали, був запеклий бій. У такі моменти ми думали: зайдуть зараз до нас у підвал чи пройдуть далі? І ще страшно було, коли росіяни заходили своєю колоною. Це тривало десь півтори години. 

Вони стріляли з автоматів - напевно, для того, щоб люди не виходили з підвалів і не дивилися. Залякували. І вже просто хотілося, щоб цей звук припинився. Це той звук, якого я не забуду ніколи. 

З нами була ще родина.  Мої батьки пів року тому переїхали в наше місто. І ми зібралися так, наче на весілля чи ще на якусь подію класну. У той час ми зібралися родиною, і була підтримка. Готували їжу або ми з двоюрідним братом, або наші мами. Звісно, великою розрадою були діти. Мій чоловік недавно став хрещеним батьком мого племінника. І ми всі трималися разом, купкою. Напевно, це й було найзворушливіше. Хочеться так збиратися сім’єю, але за гарних умов. Приємним було те, що ми не розсварилися, бо всі ж люди різні. Але найприємнішим був дитячий сміх, тому ми майже не відчували поганого. 

Ми чекали першої ж нагоди, коли можна буде виїхати безпечно. Але ми зрозуміли, що такої можливості нам не надають, офіційних «зелених коридорів» навіть до сьогодні немає. Люди могли евакуюватися тільки своїм транспортом. Жодних евакуаційних автобусів і «зелених коридорів» із нашого міста не було. Ми там просиділи десь до 13 березня і зрозуміли, що потрібно їхати самим, бо ніхто про нас не подбає. Ми вирішили їхати, коли поряд прилетіло, коли дуже бомбили місто. Ми сходилися в одну кімнату і говорили, що потрібно їхати кудись. Ніхто не знав, куди саме. І найважче було те, що ніхто не знав, що відбувається «за межею», чи все так само, чи ні. 

Потрібно було їхати в нікуди. Ми не знали, якою дорогою їхати, і чи є взагалі та дорога. Ми з чоловіком в один момент втратили роботу, тому було лячно: що ми будемо робити десь там. 

Вдома в нас було своє житло, ми трудилися, щоб якось його облаштувати. Нам було страшно їхати в нікуди, але було страшно і залишатися там. Моя мама вилізла кудись нагору і зв'язалася з нашою тіткою із Запоріжжя. Та сказала: «Нарешті ви подзвонили! Звісно, приїжджайте, я вас прийму». Ми приїхали, і це дійсно виявилася та людина, яка не просто простягнула руку допомоги, а дуже виручила. І досі виручає. Ми ще запропонували нашому другові виїхати. А він був такий домашній, що навіть у нас не залишався. Коли ми йому сказали, коли будемо виїжджати, щоб встигнути до комендантської години, він зібрав свої речі і сказав, що їде з нами. Ми були дуже раді, що він погодився. 

Виїжджали спочатку ми, мій брат з сім’єю, а наступного дня - батьки. Потрібно було їхати через міни, там були дороги заміновані. Це було дуже страшно, але коли була така небезпека вдома, то хотілося будь-якими шляхами виїжджати. Я цю тітку Олю, яка нас прийняла, називаю «наша бусічка». Це жінка, яка прийняла багато людей у своїй квартирі. Вона про нас дуже гарно дбала, як про своїх внуків. Дозволила, щоб і наш котик приїхав до неї в оселю, хоч у неї тваринок до цього не було. Ми десь півтора місяці побули в неї. Мої батьки й досі продовжують жити там. Я буду вдячна їй усе життя. 

Житло у Запоріжжі недешево коштує. Це був один із наших страхів. Бо у нас завжди було своє помешкання, а тепер ми почуваємося безхатьками. Сподіваємося, що ми колись зможемо повернутися у свою домівку, хоча б для того, щоб забрати свої речі. Зараз місто понівечене, в наш будинок прилітало вже тричі. Один раз ми думали, що наша квартира згоріла - нам скидали жахливі фото і відео. Але виявилося, що це квартира моєї сусідки. У нас даху просто немає. Звісно, хочеться, щоб це все закінчилося. Ми ще молоді, у нас усе життя попереду. Але ж є люди, які хочуть дожити віку в мирі у своїх домівках, а їм зараз доводиться скитатися по світу. А іншим потрібно спати в окопах задля того, щоб захистити нашу землю. 

Хочеться, щоб війна швидше закінчилася, щоб наші хлопці не гинули. Усі кажуть, що помирають найкращі. Ми боремося за свободу, за незалежність, це дійсно так, але ціна цього дуже висока. Хотілося б боротися дипломатичним шляхом, але те, що роблять люди, які приходять на нашу землю… Вони просто нелюди. Їх неможливо по-іншому назвати. Хочеться, щоб цей жах закінчився швидше.