Опалько Софія, 11 клас, Любиковицький ліцей Сарненської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Калюш Євгенія Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Хай буде мир віднині і довіку!

Хай буде мир й замовкнуть війни злі.

І сльози щастя на своїх обличчях

Відчують всміхнені  усюди матері.

Д. Морондель

Те, що змінило наше життя, як і життя мільйонів, почалося 24 лютого 2022 року о 3:40 ранку, коли російська танкова колона вдерлася в Україну на територію Луганської області. Більше не залишилося байдужих і тих, хто жив за принципом: «Моя хата скраю». Почалася російська широкомасштабна збройна агресія проти України, яка зачепила кожну людину в нашій країні.

Всі постраждали, але особливо війна вдарила по дітях, життя яких вже ніколи не буде таким, як раніше, бо їх світ прийшли насильство, травматичні події, емоційний стрес, які глибоко впливають на розвиток і добробут.

Хіба може маленьке серце забути тих, кого втратило - близьких родичів, батьків, друзів? Багато дітей залишаються сиротами, частина змушена жити в нелюдських умовах. Це створює матеріальні труднощі, призводить до психологічних, моральних і фізичних травм, замкненості, навіть інвалідності. Вони не сплять нормально, адже стикаються з вибухами, обстрілами, які навіть у сні їх не полишають.

Я живу на Поліссі і дякую Господу, що над моїм селом не летять ракети, що  ми маємо змогу спати у власних ліжках, а не переховуємося по лісах чи бомбосховищах, що в мою родину не стріляють…

Майже не стріляють… Адже мої родичі, близькі люди чоловічої статі воюють в лавах ЗСУ. І там справжній жах… Ми допомагаємо нашим захисникам: збираємо кошти на зброю, в’яжемо маскувальні сітки, ділимося тим, що маємо, відливаємо окопні свічки, приймаємо з відкритим серцем тих, хто втратив домівку тощо. І діти  не стоять осторонь, а допомагають, чим можуть. Ці маленькі волонтери роблять все, щоб їх лепта вплинула на ситуацію в країні: учні брали участь у благодійних ярмарках, колядували, а  виручені кошти передавали на ЗСУ, адже це хоч на крок наблизить нас до перемоги, до  того світлого часу, коли буде мирне небо, все буде гаразд, кожен буде почуватися в безпеці на своїй землі.

Чим більше проходить часу, тим більш напруженою стає ситуація в суспільстві, натягуються соціальні струни, і ми, щоб не з’їхати з глузду, змушені ставати байдужими, тому що від того болю, який розриває душу, можна збожеволіти, дивлячись на той бруд, що відбувається навколо. А як ставитися до отупілої байдужості, до воїнів, які, повернувшись додому, агресивно ставляться до всього, що їх оточує? Вони повертаються без кінцівок, з тремором, з порушенням сну, з болем від втрат побратимів, з муками від того, що забирали життя. А ми іноді не знаємо, як їм допомогти, тому, щоб не завдати ще більше болю цим поламаним людям, стаємо дуже терплячими, толерантними та  психологічно врівноваженими.

Ми робимо все, що в наших силах, щоб допомогти - де фізично, де матеріально, а де і психологічно. Для таких людей важливо отримати підтримку, і в першу чергу потрібна вона для воїнів від родини, близьких.

Я особисто, коли дядько кричить без причини, вдаю, що все добре, але іноді страшно дивитися на відсутність руки, на те, що лівою йому незручно їсти. Я мовчки вислуховую, коли тітка каже, що дядько Василь кричить уві сні, знову переживаючи те, що було на фронті. Я безсила в цьому допомогти, але я можу вислухати, коли йому хочеться виговоритися, чимось допомогти, коли він просить.

Я дивлюся на нього – і я рада : ВІН ПОВЕРНУВСЯ додому скаліченим, але ЖИВИМ.

Ми всі хочемо МИРУ, чистого неба, спокою, всім хочеться, щоб не лунали сигнали повітряної тривоги, щоб ми спали ночами, щоб не йшли на фронти і не гинули ті, хто став на захист нашої держави. Війна ще ніколи не приносила нічого доброго, а, як говорить історія,  з нею людство отримувало лише втрати, руйнування, занепад  і біль. І це все в нашу країну вже давно прийшло. Я не хочу боятися телевізора ( страшно дивитися новини ), не хочу ховатися у сховищі від тривог, не хочу проводити в останню дорогу захисників України зі свого села ( провела вже багатьох), не хочу боятися за долю брата , якому вже 24 роки.

Я багато чого не хочу… Я хочу миру.

Я миру зичу всім вам, добрі люди!
Хай не затьмарить небосхил війна.
Нехай над світом мирне небо буде
Й веселка кольорова, осяйна!

Красоткіна Надія