За п’ять годин до нападу росіян я виїхала в Запорізьку область, була у тата в гостях. Чоловік був у Маріуполі - він служив. Вранці я прокинулася разом з усіма від новин, дуже переживала за чоловіка.

Батьківське село окупували рашисти. Ми і без світла сиділи, і без зв’язку, і купалися водою, яку з-під дощу збирали. Поки я не виїхала до Запоріжжя, не було зв’язку. Потім виїхала до Запоріжжя. Дорога була важка. Було дуже багато російських блокпостів.

Коли ми виїжджали, не було «зеленого коридору». Перед нами, коли ми їхали в машині, зупинився танк і почав відстрілювати. Було страшно: ми вже не вірили, що зможемо доїхати до наших територій. 

У Запоріжжі ми у знайомих перебували десь тиждень, потім поїхали поїздом до Львова. Там пересіли на автобуси безкоштовні, вони нас довезли до кордону. В Польщі ми побули добу, звідти нас відвезли до Німеччини. Там я перебувала десь дев’ять місяців, потім повернулася з донькою в Україну.

Все незрозуміло. Кожен день під питанням: «Буде завтра, чи ні?» Хочеться, щоб скоріше була наша перемога, закінчилися обстріли, і жити під мирним небом.