Перший день війни був жахливий. Люди в паніці бігли до супермаркетів, скуповували продукти. 

Два місяці ми жили, як в тюрмі. Дуже було тяжко дивитися на те, що робиться з містом. Не було продуктів, ніхто не працював, на вулицю також було тяжко вийти. Був сильний психологічний тиск, але ж потрібно далі жити. Люди допомагали один одному, продуктами ділилися. В цей період ми згуртувалися.

Ми зараз в Одесі. Найважче було знайти роботу. Робити не так багато, а людей багато приїхало, і всі хотіли її знайти. Багато бізнесів не працювали. 

Виїжджати було тяжко психологічно, ми стояли десь п’ять годин. Нас затримали, ми чекали в напруженні. Нам повезло - ми не стояли десь у полі. 

Їхали, куди безпечніше, а тоді вже думали, як далі жити. Важко було все покинути. Що далі, як буде з житлом? Ми сподіваємось, що з містом все буде добре, і ми туди повернемось. Невідомо, що буде далі, ми всі в очікуванні. Хочеться повернутися в своє місто, в свою квартиру. 

Упевнена, що після війни ми будемо краще жити, всі люди зможуть повернутися додому, до своїх сімей. Добре, що зараз можна спілкуватися по інтернету, але ж хочеться побачити цих людей, обійняти. Я думаю, ми будемо жити краще, будуть процвітати наші міста, будемо їх відбудовувати.