Лобова Анастасія, учениця ЗЗСО «Кретівська гімназія ім. П. Сороки» Збаразької міської ради, с. Кретівці, Тернопільська область

Вчитель, що надихнув на написання есе — Лагодзя Галина Григорівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Війна – це найжахливіше, що може бути в моєму житті та у світі. Я розумію, що таке війна, мені шкода людей, які на фронті нас захищають та віддають своє життя. Я розумію людей, які переживають це страхіття, бо я з родиною пережила його теж. У всьому винні росіяни, які не шкодують ні дітлахів, ні дорослих.

Я — Настя, народилася в Луганську, а потім ми переїхали в область, недалеко від Попасної, у село Врублівка.

Я виросла без батька, але мені так хотілося його побачити. Я дивлюсь, як у дітей є повна сім’я, і так хочеться дізнатися, що з ним і де він. Можливо, він ще живий, але мама нам з сестрою Веронікою ніколи не дозволяла з ним спілкуватися, і я не розумію чому.

Не всім зрозуміти, що таке війна, коли ти одного дня щаслива, а завтра — вже все по-іншому, ти нічого не розумієш, не знаєш, що робити, хочеш вийти зі схованки поїсти — а тут летить ракета і ти знову біжиш в укриття.

Ми кожного дня чули постріли й вибухи, літаки літали дуже низько. Ми не могли спокійно ходити купити хліб, не могли просто вільно прогулятися, зустрітися з друзями. Ми щодня молилися і сподівалися, що це страхіття ось-ось закінчиться. Ми не знали, що з нами буде завтра. Тому вирішили виїжджати.

Коли ми покидали наше село, то було дуже страшно. Я постійно плакала, і мені не хотілось усміхатися.

Люди, які виїжджали з нами, не розуміли, чому вони мають покидати свої будинки і не могли усвідомити, що це роблять з ними росіяни. Я не розумію, за що це все нам. Навіть коли ми вже переїжджали у Вінницьку область, над нами також літали ракети у напрямку Львова.

Спочатку ми приїхали до Тернополя, жили у школі №25, а потім — у гуртожитку. Далі наша дорога пролягла у Львівську область, у село біля Підкаменя (назви не пам’ятаю). Довше ми затрималися у селі Берізки, де пішли з сестрою до школи. Через війну я рік майже не вчилась, тому оцінки погіршилися. А потім тітка Оля і її родина запросили нас у Кретівці на Тернопільщині в гості й попросили залишитись. Так ми опинилися на Збаражчині.

Зараз ми з мамою і сестрою живемо з їх великою родиною (всього дев’ять осіб) у невеликому будинку. Ми пішли навчатись у місцеву гімназію, але мені важко, тому що учні не хочуть зі мною розмовляти. Сподіваюся, з часом усе зміниться.

Я ненавиджу росіян за те, що вони зробили з моєю родиною, за те, що вони позбавляють життя наших захисників та захисниць, мирне населення, знищують наші будинки, руйнують нашу державу. Я живу зараз на відносно мирній території, майже немає повітряних тривог, але кожного разу, коли вони є, я вся, ніби ваза, наповнююся страхом і панікою. Але щиро вірю у нашу Перемогу!