Мені 50 років. В перший день війни був страх, жах, нерозуміння, що буде далі. Ми зі Слов’янська далеко не виїжджали. Я на залізничному вокзалі працюю, ходила на роботу. Ми пасажирів евакуювали.

Слава Богу, у нас все було: і вода, і світло, і ринок працював, і магазини деякі. Діти виїжджали, а ми тут були.

Коли я була вдома, збивали ракету, і залетіло до мене в хату.

Росіяни не розуміють, що тут їх ніхто не чекає, і лізуть сюди. Надіємося, що все буде добре – ось так і долаємо стрес. Своє майбутнє бачу у квітучій Україні. Думаю, що все в нас буде добре.