Про початок війни я від доньки дізнався. Вона подзвонила мені і сказала, що вночі бомбили Кульбакине. Я побіг і забрав їх із онуком до себе додому. Згодом вони виїхали в Луцьк, пізніше були в Одесі, а потім повернулися сюди. Я нікуди не виїжджав, сидів біля мами. Їй 85 років.

Гуманітаркою нам дуже добре допомагали. Вода є, їжа теж, ми не голодні. Пенсію вчасно платять. Живемо на мамину пенсію, бо я без роботи залишився, коли почалась війна. Я працював у порту, на Миколаївському заводі на буксирі. Нам сказали йти додому і чекати, коли це все закінчиться. 

Я не знав, що мені робити: виїжджати разом із донькою та онуком, чи залишатися з мамою. У неї пам’ять дуже погіршилася і здоров’я вже немає. Я її просив їхати з нами, а вона відповіла, що двір не покине, бо там три собаки, індики, кури, качки - і про всіх треба було дбати. Тоді я сказав доньці, щоб вона їхала, а далі подивимося, що буде. 

Мені сказали колеги, що сьогодні росіяни в Херсоні, а завтра - в Миколаєві, і я розгубився: не знав, що робити. Я не думав, що все так повернеться, але матір не покинув, залишився тут. 

Погріб ми звільнили, але ми туди ні разу не спускалися, хоча він у нас хороший, і я навів там лад. Ми ховалися в хаті. Якось я рвав черешні, а воно як бахнуло біля школи! Мати кричала, щоб я біг у хату. Там стіни у пів метри товщиною, і я не переживав, хоча й бахкало. А потім ми звикли. 

35 років ми з жінкою прожили. 85 років мамі позавчора відсвяткували. Внуку було п’ять років. Вони були в Луцьку, Одесі, а потім повернулися сюди. Були приємні моменти, і ми забували про війну. 

Я хочу, щоб усе закінчилося. Мій син виїхав в Угорщину ще до війни. Я психував через це, бо хотів його влаштувати на свій буксир, а він зі своїм другом виїхав. Я хочу, щоб усе це закінчилося, і моя дитина приїхала додому. Ми не бачилися вже більш як два роки.