Шелудько Тетяна, вчитель, Іванівський ліцей №1 Іванівської селищної ради Херсонської області 

 «Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Сонце тьмяно освітлювало вітальню, коли я повертала ключ у замку. Клацання прозвучало як крапка в кінці одного життя і початок іншого - невідомого. Тридцять п’ять років праці, любові, спогадів залишалися за цими дверима на лівобережжі Херсонщини.

«Я повернуся», -прошепотіла я, хоч і розуміла, що цими словами намагаюсь заспокоїти лише саму себе.

Дорога на підконтрольну територію була схожа на шлях крізь пекло. Блокпости, принизливі обшуки, страх в очах людей. Мене тримала лише одна думка: «Там є діти, яким я потрібна». Коли я нарешті опинилася на українській території, мене охопило відчуття водночас полегшення та порожнечі. Школа, де я працювала заступником директора останні три роки, тепер була в руках окупантів. Того вечора, у тимчасовому притулку, я дозволила собі плакати. Вперше за багато тижнів. А потім мій телефон засвітився новими повідомленнями. «Тетяно Іванівно, ви в безпеці? Моя дитина хоче продовжувати навчатися...», «Вчителько, ми виїхали, але чи буде наша школа цього року працювати онлайн? Як бути?», «Можна організувати уроки онлайн? Дочка плаче, хоче вчитися за українською програмою...»…Повідомлення приходили одне за одним - від батьків, від колег, від старшокласників.

І тоді прийшло усвідомлення, що змінило все: мої стіни залишились там, але моя школа - тут, зі мною. Вона в серцях цих дітей, у знаннях, які я можу їм дати, у спільноті, яку ми можемо відбудувати разом. 

Наступні тижні перетворилися на вихор. Я не спала ночами, готувала документи, щоб запустити освітній процес (бо директор на той час ще перебувала на тимчасово окупованій території), збирала вчителів, шукала сумісників. Я навіть сама не вірила в те, що можна запустити таку «потужну освітню машину». «Ти розумієш, що говориш про заклад на майже тисячу учнів?» - дивувалися знайомі по телефону. «Ці діти вже є. Це діти з тимчасово окупованих територій, які хочуть вчитися за українською програмою, незважаючи на загрози їхнім сім’ям», - відповідала я з упевненістю, якої насправді не відчувала. 

Були дні, коли двері зачинялися перед моїм носом. Були ночі, коли сумніви гризли душу - хто я така, щоб братися за таке діло? Але щоразу, коли я готова була здатися, приходило чергове повідомлення: «Ми чекаємо. Ми віримо у вас». 

І одного дня все почало змінюватися, потихеньку, виважено, не випускаючи ні вдень ні вночі телефон, крок за кроком рухалася до запуску навчального закладу виключно в дистанційному форматі. І коли разом із вчителями - сумісниками відкрили двері нашої онлайн-школи, до нас приєдналося понад 956 учнів. Діти з Херсонщини, які залишалися під окупацією і таємно підключалися до занять через VPN. Родини, що виїхали у різні куточки України та за кордон.

Ніколи не забуду перший урок. Екран розділений на десятки маленьких вікон, у кожному - дитяче обличчя. Десь на задньому плані - тимчасові житла, чужі домівки, підвали.

-"Добрий день, діти", - голос мій тремтів від хвилювання. - "Добрий день, Тетяно Іванівно!" -відповіли вони майже хором, і на мить здалося, що ми знову разом у нашому класі на Херсонщині. Потім Марійка з четвертого класу підняла руку. Її обличчя було ледь видно у тьмяному світлі - електрика в їхньому селі під окупацією подавалася лише кілька годин на день. «Тетяно Іванівно, я вчора не могла заснути, бо боялася, що більше ніколи не буде уроків української мови. Що нас змусять вчити... іншу мову, іншу історію. Дякую вам, що ви не дали цьому статися». 

У цю мить щось зламалося і щось зцілилося в моїй душі одночасно. Я зрозуміла, що наші уроки - це не просто навчання. Це - акт спротиву. Це-збереження ідентичності. 

Минуло вже три роки. Наш ліцей став закладом освіти, який запрацював виключно в дистанційному форматі. Майже тисяча учнів з окупованих територій продовжували вчитися з нами, попри всі перешкоди. Ми дізнавалися про дітей, яких допитували через українські підручники, знайдені під ліжком. Про батьків, яких штрафували за те, що їхні діти не відвідували російські школи. Але ми також чули про неймовірну винахідливість і стійкість. Про цілі села, що організували «чергування» для доступу до інтернету. Про старшокласників, які записували уроки і передавали їх молодшим дітям без доступу до мережі. Про Сашка, який щодня долав п’ять кілометрів пішки до місця зі стабільним інтернетом, щоб не пропустити жодного заняття. 

Після інтегрованого уроку «Я досліджую світ» до мене звернувся батько однієї з учениць: «Я все життя був людиною практичною. Думав, головне - щоб робота була, дах над головою. А тепер розумію, що є речі, за які не шкода й померти. Наша мова, наша земля, майбутнє наших дітей. Коли я бачу, як моя донька вчиться через ваші уроки і як загоряються її очі, коли вона розповідає про історію України - я знаю, що ми не програємо». 

Люди запитують, чи не шкода за домом, за минулим життям. Я не приховую - шкода. Серце стискається, коли бачу в новинах фотографії рідних вулиць, понівечених війною. Коли дізнаюся, що в моїй школі тепер насильно насаджують чужу мову і історію. Але потім я заходжу до онлайн-класу нехай і дистанційного - і бачу обличчя дітей. Дітей, які попри все залишаються українцями. І розумію: у мене є більше, ніж було раніше. Війна забрала мій дім, але дала розуміння, що справжній дім - це не стіни. Це відчуття приналежності до чогось більшого. Це знання, що твоя праця має сенс навіть у найтемніші часи. Це люди, які об’єднуються, щоб творити світло посеред темряви. 

Коли я повертала ключ у дверях свого будинку на Херсонщині, я думала, що закриваю двері у своє минуле. Натомість відкрила двері у майбутнє - для себе і для сотень дітей, які не з власної волі опинилися по різні боки лінії фронту, але залишаються єдиними у своїй мрії про вільну Україну.