Калабай Сергій, 10 клас, Кременчуцький ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героя України Віталія Коваля Полтавської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чередник Світлана Олексіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я народився й ріс у місті Краматорську, тому війна для мене й моєї родини почалася ще в далекому 2014. Ми, як завжди, кожного року дванадцятого квітня збиралися у моєї бабусі, бо це її день народження. Це була неділя, велике свято всіх християн – Великдень. Ніхто з нас навіть і гадки не мав, яке життя нас очікувало з тієї миті. Це була війна… Мені на той момент було п’ять з половиною років, і я не все добре пам’ятаю.  

Минуло декілька місяців. На той час наша родина вже пережила окупацію. Я пам’ятаю, що ми довго жили по родичах, бо наша квартира розташована в центрі міста, тому не могли до неї потрапити.

Я знаю з розповідей батьків, що чотирнадцятого червня дві тисячі чотирнадцятого року був оголошений так званий «зелений коридор», і ми зможемо потрапити до рідного дому. Навколо нашого кварталу було багато спаленої техніки й заблоковані проїзди центральними вулицями міста. Я, потрапивши додому, першим, що зробив, знайшов свою улюблену м’яку іграшку, міцно її притиснув і попросив у батьків трохи погратися з нею. Я бачив, що мама й тато швидко збирали речі в мішки й простирадла, наче чогось сильно боялися, і мені малому здавалось, що іграшки мали залишитись вдома, бо вони займають місце в авто.

Моя мама розплакалась тієї миті, обняла мене й сказала,  що я можу  взяти з собою все, що я хочу. Вона й досі завжди плаче, коли пригадує цей епізод.

Війна відійшла від нашого міста на деяку відстань. Десятого лютого дві тисячі п’ятнадцятого року був звичайним днем. Мама мене зібрала й по обіді ми з нею вирушили на мої додаткові дошкільні заняття. Сестра залишилась вдома. Їй було майже тринадцять років, а мені – шість. Пройшов деякий час, раптом почулись сильні вибухи навколо нас. В кімнаті відчинило вікна, як мені тоді здавалось, але я потім з віком зрозумів, що їх повивертало на навісах. Нас швидко вчителі вивели в маленький коридорчик, де не було вікон, накрили своїми тілами. Моя мама пішла у справах, а коли вона прибігла, то була дуже перелякана, на її молодому, красивому обличчі були сльози.

Я вийшов й сказав:  «Мамо, дзвони всім – нас не вбили». Потім ми з нею бігли швидко додому,  я часто падав і  піднімався, а навколо нас по всьому місту було загальне завивання сирен карет швидкої допомоги. Нічого не було чутно, окрім цього звуку. Було страшно. Вдома ми побачили перелякану сестру.

У кожної події є свої наслідки, а ми з сестрою не змогли впоратися зі страхом  - і почалися проблеми зі здоров’ям.  Сестра кричала уві сні, ходила, плакала, та й у мене теж було не все добре, про  все просто й не розповіси. Мама багато плакала, тато був надто засмучений. Ніхто не міг нам допомогти. Ніхто не розумів, як лікувати нас. Ніхто не визнавав, що нашій родині потрібна була допомога. І якось мама натрапила на фонд Ріната Ахметова. Ми ходили на прийом до психолога, який працював з дітьми з поствоєнним синдромом. Це був не один прийом, не один місяць й навіть не один рік.

Потім були ще психологи, лікарі, реабілітологи. Завдяки зусиллям небайдужих людей,  фахівців своєї справи, ми з сестрою повернулись до звичайного життя.

Двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року ми прокинулися від вибухів і звуку сирен припаркованих авто. Жах і відчай. Моя сестра навчалась у Харкові, її дзвінок пролунав відразу після перших вибухів. Вона сказала, що сидить у підвалі й просила її забрати. Ми виїхали вранці й більше вже родиною в наш рідний дім не повернулись. Після складної поїздки до Харкова, де точились танкові бої вулицями міста, нас прихистила татова сестра , яка мешкає за 30 кілометрів від Краматорська.

З інтернету ми дізнались, що дев’ятнадцятого березня був «приліт» по будинках наших сусідів. Більше місяця ми гостювали, але становище наше ускладнювалось, бо ми жили близько тридцяти кілометрів від Ізюму, і вже тоді всі знали, що ворог зробив з Ірпінем та Бучою, тому батьки вирішили їхати у більш безпечне місце.

Напис «Діти» на склі авто, життя у волонтерів, пошуки житла, відсутність можливості навчатися, оренда хати-мазанки в селі на Кіровоградщині, мамині сльози, татова праця по прибиранню безлічі сміття з подвір’я, приїзд до нас рідні з Бахмуту, життя дев’ятьох людей в маленькій хатці без жодних умов, відключення світла й відсутність зв’язку й інтернету, брак можливості виходити на онлайн-уроки в школі, нестача місця й умов для навчання, пошук хоча б мобільного зв’язку й уроки  на колінах в авто, бо в хаті замало місця, адже учнем був не тільки я. Це було нестерпно важко. Життя змінювалось й змінювало нас назавжди, переналаштовувало все, що раніше було звичним і непомітним,  прості речі стали складними й незамінними. Життя кожен день кидало виклики кожному з нас.

Нам допомагали чужі люди, а ми уникали спілкування й намагались заховатися від усіх, бо іноді нестерпно розмовляти від туги й сліз.

Наша родина тепер не така велика, як раніше. Зараз на дні народження ми не можемо зібратися разом, бо розкидані по всіх куточках рідної України. Важко усвідомлювати, що в тебе більш немає дому, друзів, великої рідні, будинка в селі, де жили бабуся й дідусь, улюбленої собаки й тих місць, що були рідними й дорогими з дитинства… Війна назавжди змінила все…