Мені 58 років. Живу в місті Добропіллі, інвалід, не працюю. В жовтні перед початком війни я батька поховала, 80 років йому було. 24 лютого прокинулася - нічого не зрозуміла. Я до сих пір не вірю, що в нас таке коїться. 

Світла не було, як по всій Україні. З водою було в тому році важкувато, але пережили. 

Ліків теж вистачало - друзі допомагали, передавали. Хотіла підлікуватися, але не судилося. Поки нас Бог милує, всі чекаємо нашої перемоги.

Ми залишилися тут. Син працював, а я залишилася з ним. Усі ми живі й здорові, можна так сказати.

Якось мені не було страшно. Але я інвалід, ці переживання б’ють по мені, б’ють по ногах.

Вірю, що наше майбутнє – процвітаюча Україна, всі здорові, і все у нас добре.