У моєї невістки 23 лютого був день народження, а 24-го вранці - я ще не вставала, телевізор не вмикала - а вона подзвонила і каже: «Олю, війна почалась. Київ бомблять. Передзвони Дімі, нехай їде». Син був у Києві біля аеропорту «Бориспіль». Вони будували електростанції. Я йому подзвонила, а він каже: «Ми на роботу збираємось». Ось так і почалась війна. 

Спочатку не вірилося. Довго не вірилося, що так буде. А 3 березня крізь будинок пролетіла ракета і впала в провулку. Я поїхала в Запоріжжя до онучки. Потім син приїхав - їх розпустили з Києва. Що там уже будувати, як таке почалося? 

Зранку прилетіло, а ми о 12 годині виїжджали. По дорозі боялися шини пробити. Сусідський син їхав із жінкою та дітьми, і мене взяли. Я на коліна поставила одну сумку і поїхала. 

Все, що наживала, покинула. Вікон немає, двері валялися серед двору. Прибили їх на три гвіздка, щоб не відпадали. Місто-примара. 

Я повернулася в Оріхів, думала, ще город посаджу. А 12 квітня ракета знову прилетіла… Я, як виїхала 12 квітня 2022 року, так ніхто мене більше й не пускає в Оріхів.

Мій син помер у 41 рік, хорошого мало. Ліг спати і не прокинувся 9 березня. Ми його кремували та відвезли додому. І Оріхівський батюшка підкопував урну до могили мого чоловіка - він там похований. Ця війна багато горя принесла.

Там є ще трохи людей. Нам дзвонять і розказують, наприклад, що сьогодні знову гатили, але прильотів не було. Під Токмачкою, за шість кілометрів від Оріхова, бої були. Там гучно дуже. Я не знаю, як сусід витримує. Жінка його тут, а він там. Коли подзвониш йому, тільки й чуєш гупання, а він каже, що це наші, не страшно. Звикли люди, змирилися з усім. 

Нам тут допомагають продуктами волонтери. Оріхівська громада дуже мало дає допомоги, раз на два місяці. А це вже більше трьох місяців нічого немає. Від Фонду Ріната Ахметова торік отримували ящик, і в цьому році- теж. Мені ще допомагають діти. Повертатися нема куди. Була надія, що я повернусь, а тепер хто мене туди відпустить?