Катерина з сім’єю під час обстрілів ховались в бункері. Коли туди прилетів снаряд, вони дуже перелякались і нашвидкоруч виїхали, в чому були

Наш будинок знаходиться біля траси. Вночі їхала техніка, і дуже багато. Десь 6 лютого в нас почались постріли. Ми вже сиділи не в хаті, а в погребі, і коли стали стріляти ще сильніше, ми бачили багато побитої техніки, тоді вже переїхали.

Все шокувало, було страшно. У дитини була істерика, плач. Росіяни розбивали наш центр, будинки та квартири. Ми все бачили і чули, але було невідомо, куди воно прилетить. В нашому місті людей багато вбили, і це відбувається до сих пір.

Нам пожежна частина привозила воду, гуманітарної допомоги ще не було, тоді ще ми їли, в кого що було вдома. Ми разом складалися і готували їжу. Нас в бункері було 22 людини. Сиділи там, бо більше не було де. Коли був приліт туди, а в мене чоловік після інсульту, ще дитина, ми не витримали, зібрали речі та поїхали.

Психологічно дуже важко залишити все, що нажито, і страшно за дитину. Додому хочеться. Місто чуже, люді чужі. Ми звикли жити в нашому маленькому місті, де ми всіх знали, один одного підтримували. 

В чому були в бункері, в тому і тікали. Коли ми заїхали додому щось забрати, почався обстріл. Чоловік почав кричати, в нас була така істерика, що я не встигла помітити, за який час ми доїхали до Дніпра. Було страшно.

Коли ми виїхали, спочатку були в Дніпрі разом із друзями. Потім вони поїхали аж під Молдову, а ми хотіли поближче додому, бо надіялися, що війна не затягнеться, і ми повернемося. Тепер вже немає куди повертатися.

Немає нічого хорошого. Роботи немає, чоловіка через інвалідність ніхто не хоче брати. Мені 43 роки. Коли війна почалася, нас з роботи звільнили. Я зараз стою на обліку в центрі зайнятості, на ці кошти виживаємо. Чоловіку по інвалідності дають 2300 грн, тому дякую, що допомагають гуманітарною допомогою. Коли я роботодавцям кажу, що я переселенка, вони відмовляють, бо їм потрібні працівники з місцевою пропискою.

Зараз тут також страшно, а далі їхати немає куди, адже щоб жити, потрібні гроші. Боїмося, щоб у Запоріжжі не було так, як у нас, бо не знаємо навіть, куди бігти та ховатися.

В Гуляйполі порозбивали все: у свекра розбили, недавно і в сусіда був приліт – вікна повилітали. Брат з маленькою дитиною сидить в Пологах окупованих. Їх не випускають, і що буде далі - не зрозуміло.

Сподіваюсь на краще: думаю, що воно якось закінчиться. Заспокоюю себе, що будуть сили та все зроблю. Думаю за дітей, тому що дитині потрібна освіта. Ми поїхали в технікум. Дякуємо, що вони зараз безкоштовно навчають. А коли ввімкнули сирени, нас в укриття ніхто не відводив, і це дуже страшно.

Усі живі і здорові – це найголовніше. Батьки, діти, брат, сестра – всі живі та гуртом, тому все буде добре. Може, окупантів з Пологів виженуть, і ми зможемо додому поїхати, як не буде таких обстрілів. Але мені здається, що ця війна ніколи не закінчиться: буде, як у Донецьку, без кінця. Україна дуже велика, і окупантів стільки набігло.