Коли почалася війна, я не відразу зрозуміла, що це всерйоз і надовго. Був ранок, як зазвичай. Але потім - гучний вибух десь далеко, а за кілька годин - уже ближче. Стало дуже страшно. Паніка, тремтіння в руках, сльози. Я вибігла на вулицю і побачила заграву червоного кольору. Я думала, що це навчання, але це була війна. Ми живемо поруч із кордоном із Росією, і це значить - ми майже відразу опинилися в епіцентрі. Наступ йшов стрімко. Ніхто не встигав нічого зрозуміти, тільки чули, як усе ближче й ближче.

Магазини закрилися швидко. В аптеку потрапити було неможливо - або вона не працювала, або все вже розкупили. Світло стало пропадати, вода то була, то зникала. Телефон ловив погано.

Люди намагалися закупитися хоч чимось, але продуктів ставало все менше. Скрізь черги, нерви, тривога. А головне - нерозуміння, що буде далі. Обстріли посилювалися з кожним днем. То прилетить вдень, то вночі, коли вже лежиш під ковдрою і намагаєшся заснути. Ракети, снаряди, дрони. Дуже часто били зовсім поруч. Кілька разів влучало біля мого двору - вилітали вікна, стіни тремтіли. Здається, страх оселився всередині й нікуди не йде. Я намагаюся триматися. Не знаю, звідки беру сили, але щоранку прокидаюся - і продовжую жити. Як можу. Намагаюся не збожеволіти від тривоги. Сподіваюся. Щодня сподіваюся на мир. На те, що все це закінчиться, що ми ще будемо жити нормально. Що це - не назавжди. Усе, що здавалося стабільним і звичним, зникло. Зараз живемо в очікуванні. Ніхто не знає, що буде завтра. Але я вірю, що все буде добре.