Морозов Іван, 9 клас, Ліцей с. Лисичанського Сєвєродонецького району

Вчитель, що надихнув на написання есе - Платченко Валентина Олександрівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Останній день весняних канікул. Сиджу біля вікна і спостерігаю за перехожими на вулиці. Весняне сонечко пригріває крізь скло. І так стало і весело і в той же час сумно, бо згадалася рідна домівка, рідне місто Лисичанськ, рідна школа №8. Родина - люди, яких ми дуже любимо, які дарують нам тепло та допомогають у складних ситуаціях. З дитячих років мене і брата виховує бабуся. Кожен день вона вранці прокидалася, кликала до сніданку. Обов'язково це була склянка молока і духмяний хліб тільки з печі, або млинці з улюбленим варенням. Після сніданку бабуся проводжала до школи. І так було весело на душі. А в цей день нас розбудили вибухи. Я пам'ятаю 24 лютого 2022 року. Бабуся як завжди поралася на кухні, але мене з братом чомусь не кликала. Ми самі сіли за стіл. Як завжди на столі чекав готовий сніданок. Бабуся була сумна з заплаканими очима. Вона сказала, обіймаючи нас: "Сьогодні до школи не підете, почалася війна".

Війна... Вона змінила життя українців. Я сидів і не вірив. Бо тільки вчора ми з хлопцями (тоді я навчався у 6 класі) грали у війну. Це була не справжня, а ігрова війна. Зараз я вже не буду грати у війну, бо навчаюся у 9 класі.

Вулиці міста пусті, людей зовсім не зустрінеш. Будинки зруйновані. Серце заколотало, коли побачив зруйнований Гірничний технікум - гордість міста, де навчалися і мої батьки, і я мріяв там навчатися, але мрію зруйнувала війна. Я, брат і бабуся, довгий час ховалися у підвалі від вибухів. Бабуся хвилювалася. І ми вирішили покинути рідне місто, поїхали на захід нашої країни у Львів. Нас поселили до школи. Я там зустрів нових друзів. Ми допомогали дорослим плести сітки для наших воінів-захисників. Це тяжка праця, боліли руки, але розумів, що це потрібно, хто як не я повинен допомогти Україні. Війна змусила цінувати життя, навчила співчувати і підтримувати один одного. Тепер про війну знаю не з книжок, уроків літератури та історії, фільмів - це повсякденне зараз життя.

Кожен день зустрічаєм кров, смерть, біль, сльози. Гинуть захисники, гинуть маленькі діти - це рана у серці. Війна змінила звичне для мене життя: мріяти, займатися улюбленою справою, ходити до гуртків, зустрічатися з друзями.

Пройшов час і ми переїхали до Українки Київської області. Це красиве невелике місто. Але тут я не зміг ходити до звичайної школи. Війна внесла знову корективи. Ніколи не подумав би, що буду вчитися дистанційно в Ліцеі с. Лисичанського Сєвєродонецького району Луганської області. Були труднощі, але зараз я адаптувався: приймаю участь у конкурсах, олімпіадах. Завдяки допомоги вчителів займаю призові міста.

Мені 15 років, але я стикнувся з випробуваннями, які допомогли мені не зупинятися, а мати надію на краще майбутнє, ставити цілі і досягати їх.

Перша ціль - отримати гарну освіту, щоб приносити користь і собі, і рідній Україні. Друга ціль - це вміння взаємодіяти з іншими однолітками, шукати підтримку і самому допомагати. Колектив підтримує мене, таким чином я відчуваю себе частинкою нового оточення. Це допомагає мені впоратися зі стресом.

Я вважаю, що війна - це жах, але вона навчила мене цінувати кожну хвилину, друзів, мир. Я сумую за минулим, але вірю в Україну, в захисників. Буду всміхатися і прямувати до перемоги! Вірю, що прийде час, моя маленька батьківщина і моя Україна розквітнуть і стануть ще краще.