На початок війни мої батьки ще були живі. Вони мають інвалідність: не чують та не бачать. Росіяни окупували наше село. Обстріли були дуже сильними, тож ми постійно виділи в підвалі. У селі коївся жах. За все своє життя я такого не бачив. Гинуло багато людей, сусідів я ховав у городі. Війна – це шок. 

Чеченці забрали батьків та відвезли в Луганськ. Я не міг їх знайти пів року. 

Врятуватись з окупації мені допомогла сестра. Вони вислала мені гроші, і я через перехід у Колотилівці вийшов у Сумську область, а потім доїхав до Харкова. Так тут і живу в гуртожитку. Іноді приїжджають волонтери, також місцеві організації видають гуманітарну допомогу. 

Я працюю сторожем в академії фізкультури, бо грошей не вистачає. Пенсію оформити складно, бо трудова книжка згоріла в окупації. Я все одно дуже хочу повернутись додому. Мої батьки померли, я встиг їх поховати в рідному селі. Хочу відвідати їхні могили.