Перерва Михайло, 2 курс, Слов’янський фаховий коледж транспортної інфраструктури

Вчитель, що надихнув на написання есе - Плоха Вікторія Леонідівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Все почалося двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року. За день до цього в однокласника Олексія виявили короновірус, через що у нас встановили карантин. З одного боку мені було прикро за товариша, проте з іншого - я, як і більша частина нашого класу, був не проти відпочити тиждень-два від навчання та поніжитися подовше в ліжку зранку, адже тоді я ще не знав, що протриває це набагато більше двох тижнів... У той день мене розбудила сестра приблизно о дев’ятій ранку. Я не чув гучні вибухи, які налякали всю мою сім’ю. Спочатку я подумав, що мене прийшли будити через те, що батьки кудись прямують і їм необхідно, щоб ми з сестрою стежили за будинком, або просто через те, що до початку карантину я прокидався значно раніше.

Проте після слів сестри: «Вставай, на нас напали!»,- сонливість зникла моментально. Чутки про напад почали лунати ще за декілька днів до цього, тож у мене не було сумнівів щодо того, хто та на кого напав.

Я, не гаючи часу, вибіг на кухню, де дізнався, що батьків немає вдома, адже вони в паніці поїхали купувати базові продукти та засоби особистої гігієни. Батьків не було весь день. У магазинах, на заправках, біля банкоматів були величезні черги. Всі люди були в паніці. Ввечері родина  прийняла рішення готуватися до від’їзду. Тато шукав через соціальні мережі, з ким виїхати, щоб пересуватися колоною.

Вранці ми виїхали з дому,  тоді ми  ще не знали куди конкретно їдемо. У той момент ще не була зрозуміла ситуація на фронті, тож було прийняте рішення: їхати на правий берег Дніпра, адже саме він міг відіграти важливу роль у формуванні оборони при руйнуванні фронту.

Збережень було небагато, а також було зрозуміло, що ймовірність знайти роботу за один місяць була малою, тому вирішили  в дорозі телефонувати по черзі усім знайомим та питати, чи немає у них незайнятого житла або вільного місця у своєму будинку. Ми отримували відмову за відмовою. Звичайно, у всіх були свої причини. Нас охопив відчай. Дорога була важкою, пробки на блокпостах величезні, багато аварій. З часом колона ставала меншою – люди роз’їжджалися у різні направлення. А ми все їхали, зупиняючись на ночівлю у якихось церквах та гуртожитках. Та з часом відгукнулася подруга сестри, з якою вони вчилися в одній групі в університеті. Вона разом із сім’єю жила у селі Козятин Вінницької області. На той момент вони вже прийняли до себе одну родину переселенців з Києва, що складалася з трьох чоловік, проте, не дивлячись на це, жертвуючи власним комфортом, вони прийняли до себе й нашу сім’ю та забезпечили гідні умови життя. Через деякий час ми перебралися в місто Коломия Івано-Франківської області.

Безумовно, на цьому проблеми не закінчилися, більш того, з часом кількість проблем ставала все більшою й більшою, проте саме ця допомога стала безцінною для нас у той складний час.

Дякуємо небайдужим українцям, які не стоять осторонь проблем інших людей. Нехай Ваша доброта і щедрість повернуться до Вас сторицею.