Мальон Наталія, вчитель, Тростянецький ліцей

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я - вчителька географії. На уроках відкриваю дітям світ, показую, як усе в ньому пов’язано: материки і океани, клімат і рельєф, люди і природа. Але з початком повномасштабної війни ці зв’язки набули нового змісту. Тепер я знаю, що світ пов’язаний ще й нитками взаємодопомоги й відповідальності. Після закінчення уроків йду не додому, а на СТО, щоб допомогти чоловікові ремонтувати старі пригнані автомобілі для військових. Спершу я просто стояла поруч. Тримала ліхтарик, мила від мастила деталі, подавала ключі. Мені здавалося, що це - дрібниці, але чоловік говорив, що без світла і рук, які поруч - нічого не буде.

Потім я почала вчитися: шукала потрібні запчастини, записувала маркування, зрозуміла, як виглядає несправна коробка передач. Я не механік, але вже й не просто помічниця.

Наше СТО не схоже на звичайну майстерню. Волонтери привозять старі дешеві позашляховики, куплені за кордоном зі зламаною ходовою, коробкою передач, потрощеними мостами. Іноді ми вручну викочуємо ці великі машини одну за одною, знімаємо коробку, оцінюємо стан, чекаємо на нові деталі, які часто йдуть кілька днів. Але ми не стоїмо на місці - беремося за наступну. Це схоже на конвеєр: коли чекаєш на одне, а вже працюєш над іншим.

Замість відпочинку - постійна робота, бо кожна година наближає допомогу на передову.

Одну відремонтовану коробку ми відправили Новою поштою, на ній поїхала машина - потужна, готова служити. Але через старість, шестерні не витримали - водій доклав великого зусилля і все розлетілося. Коробку повернули назад, ми її знову розібрали, замінили деталі, протестували й відправили ще раз. Інша автівка з відремонтованою коробкою поїхала наступного дня, а вже за добу її розбомбили, вижив тільки водій.

Мене тоді пробрала злість і розпач. Скільки годин роботи, скільки очікувань і все зруйноване. Хотілось запитати: навіщо? Але водій вижив і це було найголовніше.

Можливо, саме завдяки тому, що машина проїхала один зайвий день, можливо, це врятувало ще когось, адже у війні не буває зайвих кілометрів, днів, машин, допомоги. Ми отримали подяку - воєнну гільзу, зараз вона стоїть на полиці в майстерні - поруч із ключами, маслом - нагадування, що ми теж на своєму фронті. Іноді приходять односельчани, щоб допомогти, роблять, що можуть, але коли все складається в єдине ціле - народжується сила.

Я, наприклад, тримаю в руках указку, гайковий ключ, ліхтарик і вірю: кожен з них — інструмент змін.

Після робочого дня руки втомлені, спина болить, думки ще залишаються на станції. Наступного ранку стою перед класом, а діти питають, чому в мене змучений вигляд. Кажу, що допомагала ремонтувати авто, вони сміються, але потім питають: «А для чого?», я пояснюю, вони слухають і розуміють. Напевне, їх теж змінює щось. Бо в кожному з них росте зерно небайдужості, вони бачать: світ - це не просто карта: це люди, це рух, це допомога, яка проходить через руки, через серце, через втомлені вечори.

Я не військова, не тримаю зброї, але знаю, що роблю важливу справу і це додає сили. У кожного з нас - свій фронт, а мій фронт - це світло: в класі, в майстерні, у маленьких кроках, які разом створюють велику справу.