Почались обстріли, і я пішла жити у підвал, де прожила місяць. Не було води та світла. Рідну Тошківку просто знищували росіяни. Неможливо було вижити. Не було нічого: продукти та медикаменти не завозили, медики та рятувальники виїхали. 

Тікали довелось під обстрілами. Ніхто не знав, як виїхати з міста. Щогодини прилітало, вибухи лунали з усіх боків.

До останнього я чекала на припинення вогню, але ж довелось евакуюватись. Останні гроші віддала за те, щоб мене вивезли. Зараз я живу в Тернівці. На тлі стресу в мене виник цукровий діабет. Дуже хочу жити у спокої, щоб спати спокійно.