Васильєва Яна, 9 клас, ТОВ Центр дистанційної освіти «Джерело»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Власенко Ірина Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Ніхто з нас ніколи не зміг би подумати, що у 21 сторіччі ми будемо проживати повномасштабну війну. Але вона прийшла.... Це було несподівано, моторошно та змінило мене назавжди. ​На момент початку війни мені було 11 років. Я була досить доросла, аби розуміти, що відбувається щось страшне. Але мого віку не вистачало ще допомагати іншим. Тому те, що змінило мене - це те, що я бачила навколо себе. Моя родина стала для мене прикладом єдності, мужності, стійкості та щедрості. Ми жили за містом в Житомирській області. Від того, що на початку війни бомбили дуже Київ та інші міста, то багато хто їхав в села.

Тож до нас приїхало спасатись п’ять родин! Рідні та друзі. І мої батьки знайшли місце для всіх. Ми ділили їжу, ліжка, допомагали один одному, підтримували один одного.

​Сестра моєї мами Юля - кризовий психолог. Вона дуже сильно всіх підтримувала. Давала нам веселі ігри з меншими дітьми. Моїй сестричці на той час було лише 2 роки, і вона зовсім не розуміла, що відбувається. А братику 4 роки. Ми, підлітки, знайшли всі розмальовки, що мали та постійно малювали з друзями, сусідами. Юля говорила, що це буде нас відвертати від важких думок та страшних звуків вибухів. І дійсно відвертало! Також дуже допомагала різдвяна музика, яка була в мене на телефоні, і яку ми часто слухали. 

Найбільше мені запам’яталось, як ми повісили на стіну розмальовку - мапу України. Коли ми з подружкою її розмальовували, ми уявляли, як відновлюємо нашу країну, що зараз страждає..... 

​Також моя тітка Юля, коли менші діти лягали спати, робила нам таку практику: всі дорослі та я також ставали один за одним. І той, хто був першим закривав очі та лягав ніби на руки того, хто позаду, спирався плечами на нього. Другою була завжди Юля, а ми за нею. І вона промовляла: “Весь твій Рід за твоєю спиною. Він дає тобі силу, підтримку, благословення! Весь твій Рід за тобою - відчуй його силу!” Той, хто був першим, вбирав у себе ці важливі слова і потім, його місце займав кожен з нас, а всі інші ставали позаду.

Тоді це мені здавалось грою, а зараз я розумію і відчуваю, як тоді це допомагало кожному триматися! 

​Великою підтримкою була спільна молитва. Мама та її сестра збирали всіх жінок в нашому селі та вони йшли всі разом до хати дівчини, яка була паралізована та лежала в ліжку. І всі жінки разом молились біля неї, коли в цей час дзвеніли шибки та хати від ударів ракет.... Але всі були разом! І це була така СИЛА! За час війни в наше село був лише один приліт ракети, але жодна хата та людина не постраждала.  

​Ніколи не забуду, як ми мусили виїхати до Польщі. До нас просто прийшли військові та сказали негайно виїхати.

Село перед нами було під російською окупацією, а за нами - були українські військові. А ми - поміж них! Ми рушили 8 березня. Був дуже сильний снігопад, майже нічого не було видно, але коли ми їхали над нами світило сонечко та було не так страшно. Коли ми їхали, нас часто зупиняли, бо було багато блок-постів. На них стояли молоді хлопці та літні чоловіки, по ним було видно, що всі ці два тижні війни вони не спали, настільки були змучені! Але кожен з них заглядав до машини та зі щирою усмішкою вітав всіх дівчат та жінок з 8 Березня! Від цього ми всі плакали та бажали їм сили, витримати все це, встояти.

І ми плакали всю дорогу від цієї єдності українців. Її не можна описати, але вона була настільки явна, ця любов та підтримка, сила духу людей....

​Ми їхали 40 годин. Один раз, ще в Україні, зупинились в кафе біля дороги. Воно було зачинене. Але хазяї його відчинили заради нас! Дали змогу зайти в туалет, готували заради нас їжу, годували нас, дали змогу побігати моїм сестрі та братику. Ми знову всі плакали та обіймались. Я ніколи не забуду цієї доброти до нас! Адже ми були  зовсім незнайомі люди. 

​Коли ми в’їхали в Польщу, то був жах... Людей було ТАК багато! Ми зайшли в центр для біженців, це була спортивна зала школи, і вона була забита людьми, дітьми, інвалідами, тваринками...... Мені було дуже страшно!

Але скільки при цьому людей надавали допомогу! Вони робили ще безплатно, змінюючи один одного, вдень та вночі. Вони готували на багаттях, годували людей. Було багато наметів з обігрівом, де можна було посидіти чи відпочити, просто сховатися від негоди. Комусь надавали медичну допомогу. Когось просто обіймали та втішали. Це жахливо згадувати, але водночас - це показувало наскільки в людей ВЕЛИКЕ СЕРЦЕ! Багато людей просто один за одним несли в цей центр одяг, їжу, іграшки, речі найпершої потреби. І це був безперервний потік добрих людей!

​Люди та їх допомога один одному, яку я постійно бачила та бачу, змінили мене назавжди. Це зародило в мені бажання також стати на допомогу Україні та людям, які страждають. Бо це - велика честь бути частиною цієї єдності, цієї сили. Сили допомоги. 

На сьогодні мені майже п’ятнадцять. Я дорослішаю кожен день та бачу, що в моїй країні є корупція, є зрадники. Це все є. Але водночас є люди, що є чесними, добрими, сильними, мужніми, люблячими. Є, тому що я бачила їх на власні очі. І їхні очі були червоні від виснаження війною. Але вони не покинули свого посту, продовжували й не припиняють нас захищати, не дивлячись ні на що. Вони не полишили таких дітей, як я та мої брат і сестри, як мої бабуся та дідусь, як моя паралізована сусідка. І я обираю бути такою, як вони. І я знаю, що Україна та українці є прикладом любові, сили, єдності та взаємодопомоги всьому людству.