Я мати-одиначка. Безробітна, бо з війною роботу втратила. За дітей страшно. Ми з Дружківки переїхали до Костянтинівки. Зараз живемо і переживаємо за майбутнє.

Ми отримуємо тут гуманітарну допомогу, то сусіди допомагають, то чужі люди: хто одягом, хто продуктами. 

Ми проживаємо в приватному будинку - так легше, бо є маленький город, можна хоч якось прожити.

Гірше за все - невизначеність. Гучні вибухи. Дітей лякало все це, але зараз ми звикли до сирен, до вибухів. Головне, що цілі і живі.

Мріємо, щоб все добре було у мене і у моїх дітей, більше мені нічого не потрібно.