Батєнін Данііл, 2 курс, Слов’янський фаховий коледж транспортної інфраструктури

Вчитель, що надихнув на написання есе - Плоха Вікторія Леонідівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна і мир. Два слова протилежні за змістом. Сьогодні кожен українець зрозумів значення цих слів і відчув їх «на смак». За три роки повномасштабної війни - сотні тисяч загиблих і скалічених душ. Сотні тисяч трагічних історій українських родин. Щодня постають перед очима одні жахи: безжальний розстріл на вокзалі в Краматорську, Бучанська та Ірпінська трагедії, вбивства на Чернігівщині та Сумщині, захоронення покатованих в Ізюмі, жахи Маріуполя з авіаударами по пологовому будинку та Драмтеатру, розвалений Охматдит з наляканими дітьми, звірства на окупованих територіях, вбиті діти на дитячому майданчику у Кривому Розі.

І ще, ще, ще… Хочу повідати історію своєї родини та події, що змінили моє життя від початку війни.

Коли ворог підійшов зовсім близько до нашого міста, захопивши Ізюм та Лиман,  коли звуки страшних вибухів ставали все частішими і частішими, а сигнали сирени звучали так часто, що вже не розуміли, чи то початок тривоги чи відбій, ми покинули Слов’янськ і поїхали до Кривого Рогу. Було дуже важко звикнути до нового місця. На відміну від мого рідного містечка на страждальній Донеччині це промислове місто здавався просто величезним: дуже довгі вулиці, райони, гігантський завод - і все незнайоме. Здавалося, що і ми у цьому місті були зовсім маленькими. У нас зовсім не було уявлення, що ж робити далі. Але світ не без добрих людей. Нам дуже сильно допомогла мамина колега, яка домовилася з волонтерами, і ті допомогли нам поселитися до гуртожитку.

Було важко звикнути, адже багато незнайомих людей, усі з різних міст, але всіх нас об’єднувала одна біда, і ми намагалися жити як велика дружна родина.

З часом людей ставало все менше й менше: багато хто знаходив нові домівки, а хтось повертався до рідних міст, бо були на те причини. Через те, що нас ставало менше, нас переселили в інший гуртожиток, у іншому районі. Нам всі допомагали: і волонтери, і адміністрація навчального закладу, який надав цей гуртожиток. Та найбільша допомога для мене, підлітка, — це, звісно, була моральна підтримка від сім’ї.

Через декілька місяців нашу домівку у Слов’янську пограбували - винесли все, що тільки можна було. Це було дуже важко сприйняти: в один момент зникає все.

Батьки поїхали до Слов’янська, а я залишився в Кривому Розі. Я жив зі своєю тіткою Олександрою та її сім’єю, поки батьки вирішували проблему вдома. Звісно, мало чого вдалося досягти, але ми не сумували й розуміли, що треба жити далі. І підтримка одне одного тоді була вкрай важливою. Цей досвід показав нам, що завжди треба бути разом, допомагати, підтримувати одне одного - і тоді будь-яка проблема буде вирішена. Але тоді ми ще не знали, що буде далі.

На початку осені 2025 року в нашій родині сталася справжня трагедія - прямо на подвір’я моїх дідуся та бабусі прилетіла ворожа ракета. Саме тоді до них у гості приїхали мій дядько та брати. Сталася пожежа.

Спочатку загорілися сараї, майстерня дядька, ударною хвилею повністю знесло дах. Як усі й кажуть, треба ховатися в глухих кімнатах - так вони і зробили. Складною проблемою було те, що в мого дідуся після інсульту паралізовано половину тіла, і його переміщають на візочку. Але все ж усі вони сховалися в тій кімнаті. Пожежа ставала все більшою, і вже почав горіти будинок. Моїх малих братів витягли через вікно, і вони побігли подалі від небезпеки. Через ударну хвилю гараж повністю викинуло у дім - прямо в коридор до виходу. Мій дядько чистив дорогу, щоб якось витягти дідуся з бабусею.

На щастя, до того часу з села приїхав ще один мій дядько, і вони вдвох змогли витягнути їх із полум’я. Усі лишилися живі - лише дідуся трохи поранила цеглина, що відлетіла від вибухової хвилі. Будинок повністю згорів.

Перший час вони жили в моєї тітки, чий чоловік якраз був тоді у них. Потім їм запропонували будинок на сусідній вулиці - поки вирішуються всі наслідки. Дякую добрим людям, які допомогли їм у такий складний час. Усі допомагали чим могли: одягом, харчами, засобами гігієни, постіллю - хто чим міг. Після цього жаху наша родина стала ще міцнішою. Це навчило нас, що треба завжди бути поруч у разі небезпеки - щоб могли допомогти один одному.

Ми приїжджали до рідного Слов’янська на початку весни, я своїми очима побачив руїни будинку, у якому пройшло все моє дитинство, дитинство моєї мами та дитинство мого дідуся. Уже важко навіть уявити, що колись там панувало щастя.

Незважаючи на всі сумні події, що відбувалися з нами за ці три роки, це моя велика родина зрозуміле найголовніше: завжди треба бути разом. Якщо ти будеш один - тобі ніхто не зможе допомогти у складний час, у тебе не буде поруч нікого, щоб втішити, обійняти й сказати: «Все буде добре! Ми разом! Ми допоможемо один одному і все вирішимо!» Ця війна дала зрозуміти: ми сильні у єдності!