Із самого початку було зрозуміло: це не просто війна — це лихо на роки. Росіяни увійшли до нашого району Херсонщини швидко. Люди не встигли навіть усвідомити, що відбувається. Військові ходили будинками, відбирали телефони. Залякували. У когось забирали машини. Почуття страху оселилося надовго. Магазини спорожніли. Аптеки зачинилися. Світла та води не було тижнями. Їжа закінчувалася. Стріляли часто, снаряди свистіли над головами. Коли гуркіт наближався, всі застигали з жахом. Виїхати було неможливо. Коли місто звільнили, я зраділа, але обстріли посилились. Часто літали дрони, полювали на людей. Доводилось ховатись.

Танки росіян стояли на протилежному березі, а я жила біля річки. Довелось евакуюватись після двох років виживання. 

Довелось виїхати, коли снаряд прилетів біля двору. Мою машину розбило, вилетіли вікна, постраждали сусіди. Зараз я живу в Черкаській області. Дуже чекаю, коли Херсонщина буде знову українською.