До війни життя було чудове. Був свій дім, який побудували батьки, і ми в ньому жили. Усе буле добре, поруч був ліс і дуже гарна місцевість. Наразі житла в нас немає, повертатися нікуди. 

Вперше ми покидали домівку у 2014 році. Тоді була окупація Горлівки, а це не дуже далеко від нас. Ми не знали, як буде розгортатися ситуація далі, тому покинули дім. У мене була мала дитина, тому я не стала очікувати окупації, і ми виїхали в Бердянськ до родичів. Але було тихо, і через півтора роки ми повернулися, бо дитині не підходив клімат. Жили вдома, все було добре, дитина пішла до школи. У неї з трьох років були свої друзі у дворі. А коли ми виїжджали через повномасштабну війну, їй було вже 9 років і було складно розлучатися з друзями, з домівкою.

24 лютого ми прокинулись від дуже потужних вибухів рано-вранці - так і дізналися, що почалась повномасштабна війна. Перші два тижні ми вже чули, що десь ідуть безперервні обстріли. 

Вперше спробували виїхати 8 квітня, коли був приліт на вокзал, дуже багато людей загинуло. Ми трішки запізнились і просто дивом не потрапили в цю ситуацію.

Приїхавши в Краматорськ, ми розвернулися та поїхали додому.  Потім налаштовувалися, щоб виїхати знову. А вже 15 квітня ми зібрались і поїхали до Чорноморська. 

На той момент було таке відчуття, що ми вже більше туди не повернемось. Мені так здавалось, хоча в глибині душі я сподівалася, що місяць-два – і ми будемо вдома, усе буде добре, як і раніше. Але цього не сталося. 

Шокувало те, що зруйноване не одне місто. Усе шокувало. Досі ще намагаємося прийти до тями і почати життя спочатку. Як жити в період, коли йде війна? Хочеться перемоги і щоб швидше війна закінчилась. 

Люди одне одного розуміють та підтримують, як можуть… Зараз усе добре, дитина тут знайшла друзів, життя налагоджується. Якби ще припинилася війна, то було б взагалі добре. Хочеться, щоб було мирно і тихо. Просто жити спокійно і не боятися вночі, не підскакувати, коли тривога. Виспатися мрію. І з усмішкою через певний час згадувати, як ми реагували на тривоги. Хочеться все це забути, як страшний сон – ось про що я мрію.