Погуц Марина, 18 років

Переможниця конкурсу есе 2025, 3 місце

Ліцей №5 імені Іванни та Іллі Кокорудзів Львівської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Коновал Олена Олегівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Зграя ворон сиділа низько на голих гілках дерев, тихо спостерігаючи за життям довкола. Але повітря стало холоднішим задовго до того, як настала мить невороття. Перисті хмари над головою сповіщали про наближення бурі. Цей гніт, здається, відчував і Богданчик – напівдворовий кіт. Старигана любили діти, бо був завжди ласкавий, ліз на руки, залюбки приймав гостинці. Його лагідність – заслуга бабці Настусі: формально вона була його опікункою і саме вона дала йому ім'я.

Ім'я, що колись належало її загиблому у 2014 році синові, бо майже одразу після цієї трагедії кволе чорне кошеня знайшло прихисток у цієї жінки.  

Було дуже дивно, як в ті дні Богданчикове чорне хутро стало дибки. Широко розкривши очі, він переслідував по п'ятах перехожих і голосно м’явках. Настю це дуже непокоїло, бо й сама відчувала – щось буде. Це була ніч на 24 лютого. Богданчик відчайдушно шкрябав двері Настусі, поки та його не впустила до квартири.

– Чого ж ти такий невгамовний, Богданчику? Завтра, боюся, маю відвезти тебе до ветеринара, – сказала вона, беручи його на руки і міцно притискаючи до грудей.

Гуркіт. Може, почулося? Почався грім? Ні, це точно обстріли. Богданчик стрепенувся, бо впізнавав ці звуки з того часу, коли ще був кошеням. Настуся притисла кота міцніше: у вухах лунав гул, серце завмерло. Руки швидко почали збирати документи, харчі, ліки – усе, що могло стати у пригоді. Ця мить усе змінила. Зло – повномасштабне вторгнення в нашу країну, яке принесла російська навала. Боже, як у це повірити, що до нашого тихого й мирного міста прийде війна?

З тієї миті ніщо не могло бути, як колись.

Богданчик і Настя спустилися до підвалу, де вже було багато їхніх сусідів. Протягом кількох днів вони сиділи наче на голках. Трималися як могли. З кожним днем ставало все складніше: зникла вода, електрика, знайти їжу ставало складніше. Тому кожен старався допомогти ближньому. Це відволікало і давало надію – добро все ще існує. Треба його берегти. Настя не відпускала Богданчика з рук, далі міцно притискала до себе, поки на вогнищі з розтрощенних меблів готувала суп із залишків картоплі, вермішелі швидкого приготування і хтозна-чого ще.

Богданчик став улюбленцем усіх – головною розрадою. Він покірно сидів, коли ручки дітлахів смикали його за хутро, вуха і навіть хвіст. Якщо Настя не бачила, тікав разом з людьми шукати харчі і жертв серед уламків будівель. Відчував їх якимось котячим шостим чуттям.

Бах!... Черговий приліт ракети – і знову все змінилося. Під'їзд, де на той час перебувала Настя разом із сусідами, обвалився. Жінка потрапила у пастку власного будинку. Її охопив нестерпний біль перед тим, як настала темрява. Коли, здавалось, небезпека трохи вщухла, добровольці побігли шукати жертв. Цегла за цеглою, сталеві стрижні – вбік. Аж раптом вони почули жалісний мявкіт. І згодом джерело звуку знайшли – Богданчик. Він був увесь сірий від пилу, одне око було примружено. Звір закричав голосніше, коли зрозумів, що допомога прийшла. Кіт ходив колами, не даючи іншим ані взяти його, ані допомогти. 

Наче благав: "Заждіть, ви мусите врятувати ще і її життя". Згодом знайшли і Настю; її ледве звільнили з-під завалів. Бідна жінка була вся у синцях, один уламок розтрощив їй ногу. Та головне, що жива.  

Коли Настя прокинулася, вона спочатку не зрозуміла, де знаходиться. Біле світло било їй в очі. Раптом вона почула голос: – Як Ви себе почуваєте?

На стільці сидів чоловік. Спочатку не могла його впізнати. – Здається, жива... Хто ви?

- Мене звати Андрій, ваш сусід, пригадуєте? Я вас відвіз до іншого міста у лікарню. Мав переконатися, що з вами все буде гаразд.

Тепер Настя згадала, це справді її сусід. Молодий батько двох дітей, разом з родиною вони виїхали з міста, коли почалася війна. Питання одразу зависло у повітрі і чоловік розповів, що його дружина діти на початку повномасштабного вторгнення одразу покинули свої домівки. Але згодом він зрозумів для себе, що не міг сидіти склавши руки – почав волонтерити, вивозити людей з прифронтових міст.

На це Настя знайшла лише тисячі слів вдячності. Та раптом згадала: – Ви не знаєте, де Богданчик? Такий чорний кіт?

Андрій легко усміхнувся: – Він від вас ні на мить не відходив. Я боявся, що він мене покалічить, якщо з вами щось трапилося.  – То де ж Богданчик? – У ветеринара. Йому щось влучило в око. Можливо втратить його назавжди.

Згодом він її залишив саму у палаті. За декілька днів після операції Андрій домігся того, аби кота впустили до Насті. Кіт в першу чергу почав вивчати палату. З недовірою він принюхувався до запахів ліків. 

Але не довго. Скоро застрибнув на ліжко і почав тертися своєю головою об Настине обличчя. Їй здалось, що його очі стали вологими, як і її. Вона відвела погляд.

За вікном на верхівках хрущовок сяяло сонце. Дерева все ще голі та чорні. Раптом Настуся зрозуміла, що вперше за місяць розглядається довкола. Це місто не так вже й далеко від її рідного містечка. Он там видно  розбомблений будинок, такий самий, як і її. Вона не хотіла залишати свій покидати, але тепер немає куди повертатися.

Єдине її щастя, яке чудом не змогли відібрати, – Богданчик і надія, що колись ця війна скінчиться. Буря мине, настане яскравий золотий світанок, і ластівки літатимуть високо.