Андрусенко Матвій, 9 клас, Дніпровська гімназія №59 Дніпровської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Щоголєва Інна Вацлавівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Перші слова про війну я почув від прабабусі й ніколи не думав, що цей жах прийде в мій дім.

24 лютого 2022 року ранок розпочався дзвінком тітки й страшною звісткою — почалася війна. Я зрозумів: наше життя ніколи не буде колишнім.

Батьки одразу увімкнули телевізор, і ми побачили цей жах. На той момент було не зрозуміло, що буде далі.

У місті почалася паніка. На АЗС утворилися величезні черги, у супермаркеті виник дефіцит товарів, а люди тим часом виїжджали з міста.

На машинах були написи «ДІТИ». З областей, які постраждали найбільше, евакуювали до нас.Тривоги лунали одна за одною, і ми ховалися в бомбосховищі. Там було холодно. Моторошно. Жахливо.

Вдома ми спали одягнені, щоб швидко реагувати на небезпеку. Були такі дні, що довелося ночувати в метро.

А одного ранку ми прокинулись від сильного вибуху, який був неподалік від будинку. Потім було ще два вибухи, після яких тремтів будинок, дзвеніли вікна, вили сирени швидких і пожежників.

Ми одразу побігли в укриття. На дворі стояв страшенний стовп диму, а неподалік було чути крики людей. Було моторошно й страшно.

Після цієї події, заради моєї безпеки, батьки прийняли рішення, щоб я разом із мамою і тіткою виїхав до родичів в іншу область.

Найстрашніше для мене було прощання з батьком. Він залишався в цьому жаху, і ми не знали, чи повернемось назад. На вокзалі була дуже велика черга на евакуаційний потяг. Атмосфера була сумна.

Пройшла не одна година, поки черга дійшла до нас. У потязі було дуже багато маленьких діток, людей похилого віку, тваринок.

Усі були налякані, виснажені, з журбою в очах. Довелося спати сидячи, дорога була довгою й тяжкою. Під час тривоги потяг зупинявся, це могло бути посеред поля.

Коли ми приїхали до міста призначення, нас тепло зустріли волонтери, пригостили гарячим чаєм та печивом. Було таке враження, що тут немає війни.

У родичів ми провели гарних п’ять місяців, але довелося повертатись додому й пристосовуватись до теперішнього життя.

Думки були тільки про те, що нарешті побачу тата, але сумно від того, що не зможу гуляти з друзями, які виїхали до іншої країни, ходити до школи, радіти життю.

Але тепер ми живемо з вірою в серці і з надією на перемогу, в світле майбутнє. Дякую Захисникам за кожен прожитий день, за те, що я зараз навчаюсь у школі, здобуваю знання й маю майбутнє, за те, що я своє життя присвячу своїй рідній країні — Україні!