Корсакова Євгенія, 11 клас,  Комунальний заклад "Харківський ліцей №97 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Медведєва Галина Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тривожні голоси батьків, зарево на горизонті, дзвінки від рідних. Так почався мій перший день нової страшної реальності, де жоден день не може пройти непоміченим. З перших годин війни я опинилася в окупації, і відтоді в пріоритеті було не тільки зберегти віру в краще майбутнє, а й вижити. У будинку новини було чути весь день, ми спостерігали за кожною подією, що відбувалася. Було страшно, але всі мовчали про свої почуття, в таких умовах дуже важко збирати думки до купи.
Раніше я дуже любила прогулюватися затишними вуличками свого рідного села, але з початку війни було страшно виходити, навіть за межі свого двору.
Згодом усі дні перестали лякати, але й радість не повернулася. Усе наче стало сірим, більше не гуляли діти на майданчику, не ходили до школи, життя враз зупинилося. У такому стані мені довелося жити півроку, часом вимикали світло на кілька тижнів, більшу частину часу не було інтернету і навіть зв'язку. Щодня я сподівалася, що щось зміниться, але все продовжувала проживати однакові сірі та тривожні дні.
Надію дали новини про масову деокупацію, читаючи кожне нове повідомлення деокуповане місто чи село, я частіше ставила запитання: «А коли ми?»
Дуже чітко пам'ятаю день, коли я з сім'єю виїхали в центр села, і побачили військових,наших військових, які ризикуючи собою змогли звільнити мої рідні краї. Такі моменти, мабуть, залишаються з людьми назавжди, бо це щасливі моменти. Але як буває часто, найкращі миті швидко припиняються. Моє село почали бомбити, рідну школу, в якій я провела значну частину свого життя, магазини, будинки.
Важко розуміти, що доведеться виїхати, особливо, коли багатьом пожертвувала, щоб залишитися.
Виїхали ми до Харкова, він прийняв нас, захистив, коли здавалося, що спокою вже не буде ніколи. Нова школа, нові друзі, нові враження, але ніщо з цього не змогло змусити мене забути про рідну домівку, змінивши кілька місць проживання, я так і не звикла до думки, що в мене вже немає дому, що все моє життя, до якого я звикла, залишилося позаду.
Війна залишає глибокий слід на долі людей та в їхніх серцях, руйнує міста, життята мрії. Однак, незважаючи на труднощі, війна показує справжню сутність людей, та загалом народу.
Я зрозуміла, що мій народ сильний у своїй єдності, стійкості та вірі у майбутнє.Ця тисяча днів війни випробовувала мене, але завдяки цьому я стала сильнішою, набула критичного мислення та зрозуміла, як важливо допомагати людям. Цей досвід став невід'ємною частиною моєї особистості, я усвідомила, що якою б не була важкою ситуація, важливо залишатися людиною. Отже, ми повинні пам'ятати всі наші втрати, не лише для того, щоб вшановувати загиблих, але й для того, щоб зробити усе можливе, аби війна скоріш закінчилася та більше ніколи не повторювалися подібні трагедії. Наше майбутнє залежить відтого, які уроки ми винесли з минулого.