Ми ні у 2014 році не виїжджали, ні зараз. Я працювала листоношею, людям потрібно було розвозити пенсії. Тоді ще газети виходили. Я працювала весь час, під бомбардуванням ми возили пенсії. 

У нас Краматорський аеродром поруч. 24 лютого зранку ми почули вибухи. Ввімкнули телевізор, стали новини слухати і почули, що війна. 

Я працювала, ми цілий день крутились, розвозили людям пенсії, газети, журнали тоді ще були. Намагалися листи розвозити. Прийшли, переночували, і зранку - на роботу. Світла не було, готували на вулиці. З цегли пічки робили, виходили і готували на пічці. У кожного було по вісім цеглин, кожен свою пічку зробив, і готували ось так. Я вдова, син потонув ще до війни. Мені одній багато не треба. 

У будинок поруч було влучання - у мене на балконі вилетіло скло. Забили фанерою, так досі й стоїть. Я на роботі була, потім приїхала і побачила, що поруч у будинок прилетіло. 

Найстрашніше – це прильоти. Нічого не чекаєш, спиш вночі… Спочатку всі виходили в тамбур сидіти. У нас три квартири, і люди виходили, бо там стін багато. А найстрашніше – вночі. І зараз коли прильоти, то страшно. Хоча діти й онуки повернулись, то вже не так страшно. Страшно, як літак летить, і у внука руки трусяться, якщо гуляємо на вулиці. 

Допомогу отримуємо. Дякуємо. Сьогодні нас запросили, і Фонд Ріната Ахметова дітям виділив подарунки. У мене двоє онуків. Дякую Фонду, що не забуває про нас. Ми не голодували. 

Чоловік тут був, а дочка на пошті працювала, приймала платежі, і потрібно було повертатись. Підприємство поставило умову: якщо не повернетесь – звільнимо. Тепер я пішла на пенсію, дочка працює, а я сиджу з онуками. Родина повинна бути разом. Хочу, щоб війна скоріше закінчилася. Я думаю, кожен про це мріє.