Осипчук Ілля, 10 клас, Киїнський ліцей імені Костянтина Светенка Киїнської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тарасенко Любов Стефанівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ще ніби вчора я мріяв про те, щоб швидше закінчити сьомий клас, про літні канікули, коли буду весело проводити час із друзями. На сьогодні багато моїх друзів за кордоном, я вже десятикласник, а за вікном минуло тисячу днів після початку повномасштабного вторгнення росії на територію України. Ця війна стала не лише трагедією для мільйонів людей, але й подією, що змінила думку цілого світу. Це випробування стійкості та єдності української нації. Кожного дня ситуація у країні стає напруженішою, оскільки новини про загиблих, зруйновані будівлі та окуповані території заповнюють наш інформаційний простір усе частіше. Це повертає мене у спогади про наше довоєнне щасливе життя та викликає бажання побачити мирне небо над головою хоча б ще раз. Тому мир – це не просто слово. Це мета, якої бажає досягти кожен українець.

24 лютого ми навіть не уявляли всю складність ситуації, яка склалася на сьогодні. На той момент усім було притаманне відчуття збентеженості та пустоти всередині. Виникало багато питань: «Що буде далі? Чого очікувати? Як довго це триватиме?»

Що й казати, якщо більшість опинилася в ситуації, коли, прокинувшись зранку, читаєш новини та в повній розгубленості намагаєшся створити план дій. Того дня ми всі думали, щоб зробити, аби забезпечити наш подальший захист. Деякі люди з метою врятуватися виїжджали в інші держави та області. Ті, що залишилися, а серед таких була і наша родина, намагалися забезпечити себе та близьких товарами першої необхідності.

Усюди паніка, марні надії, проте й віра в наших військових та перемогу.

Минає декілька днів. Ворог продовжував захоплювати населені пункти та знущатися над цивільними. Я дуже добре пам’ятаю події, що відбувалися на території Київщини та Чернігівщини, оскільки під час активної фази воєнних дій у цих регіонах я перебував значну кількість часу. Саме тоді і з’явився  страх окупації. Але завдяки нашим мужнім захисникам та захисницям ворог не зміг окупувати ні моє рідне село, ні славетний Чернігів, ні дістатися до столиці.

І хоча у березні 2022 року ворожі війська відступили від наших околиць, припинилися обстріли, легше не стало.  Війна продовжувалася, а ворог завдавав критичного удару по енергетичній структурі.

Україні довелося пережити блекаут, що також стало ключовою подією в історії російсько-української війни. Проте ми змогли подолати і це завдяки спільним зусиллям, згуртованості та єднанню. З великою вдячністю згадую роботу комунальних служб, волонтерських організацій та людей, які за своєї ініціативи допомагали нам та забезпечували продуктами, товарами першої необхідності, ліками, іноді навіть ризикуючи власним життям. Також не можна не згадати те, як діти та дорослі долучалися до плетіння маскувальних сіток або збирали продукти харчування, одяг, які пізніше передавали  військовим.

Люди і зараз не шкодують власні кошти та намагаються навіть останнє віддати на потреби Збройних сил України, щоб забезпечити їх дронами, автомобілями та спорядженням, які так необхідні на всіх ділянках фронту. Це все підтверджує згуртованість українців під час війни та їх допомогу одне одному.

Наразі війна ще не закінчилася, а тому ми не повинні закривати очі на проблеми, що досі оточують нас. Тисяча днів війни – це нагадування про те, що свобода має свою ціну, іноді занадто велику. Але ми повинні й надалі бути хоробрими, незламними та єдиними. Ці якості наближають нас до бажаного дня, коли ми знову зможемо жити в мирі, бачити пасажирський літак в небі, вільно подорожувати країною та не боятися, що саме цей день може бути останнім для нас. Я вірю, що дух українців тяжко зламати, і ми продовжимо робити все можливе задля нашої перемоги, тому що ми боремося за свободу і знаємо, що такий шлях обрано недарма.