Бушмакіна Катерина, 2 курс, Державний навчальний заклад "Одеське вище професійне училище торгівлі та технологій харчування"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Подкупко Тетяна Леонідівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Привіт мене звати Катя. Мені 16 років, скоро мені виповниться 17. Коли почалася війна мені було 15 років. Тоді я ще була в 9-ому класі. Зараз я вже навчаюся в м. Одеса на 2-ому курсі. Коли почалася війна, я була звичайною дитиною, яка мріяла про майбутнє та будувала плани на завтра. З перших днів війни я зрозуміла, що моє життя вже не буде таким, як раніше. Перші новини про військові дії, вибухи та тривоги шокували. Я відчувала безпорадність та страх.. 
За 1000 днів війни я пройшла безліч випробувань, які повністю змінили мій світогляд. Перенесемся трішки в минуле, в той день коли почалася війна.
24.02.2022 р. на годиннику 6-а ранку, я, як зазвичай, прокинулася до школи. Заходжу на кухню, щоб поснідати. Помічаю, що мама дуже налякана. Вона сказала, що почалася війна. Я розсміялася і сказала: «Мамо, яка війна? На вулиці 21 століття, такого не можебути». І тут залунала тривога, тоді я зрозуміла, що мама зовсім не жартувала. Перший раз було страшно почути цю тривогу. Це було щось нове і звучало це зовсім неприємно. Більше було схоже на відчуття того, що насувається щось жахливе.. І це насправді було щось жахливе. Я чула вибухи і стрілянину. Мені ніколи не було так страшно, як в той день. Кожен день війни - це новий виклик.
Я навчилась цінувати звичайні речі: сміх друзів, прогулянки, запах повітря, родина, яка збирається за одним столом та проведений час з близькими людьми і багато іншого.
Ця війна дала мені зрозуміти, що життя - це дар, який треба цінувати. Кожний день зараз важливий, адже ти не знаєш, що буде завтра і можливо цей день останній.. Війна навчила мене бути сильною і стійкою і також бути чутливою до болю інших. Пройшло вже 1000 днів війни, а таке відчуття, ніби вже вічність йде ця боротьба.. Зараз час летить дуже швидко, начебто тільки вчора я сиділа за партою в восьмому класі в своєму рідному містечку, а зараз, не встигла я озирнутися, як і коли почалася ця клята війна і я вже студентка, і в чужому мені місті без рідних поруч.
Зараз, оглядаючись назад, я розумію, що цей шлях не був легким, але він мене зробив витривалішою і тою, якою я є зараз. Я вдячна за кожен урок, який дав мені цей досвід.
І хоча війна досі триває, але я маю віру, що ми збудуємо краще майбутнє для нас, щоб всі ми жили без страху. Я хочу жити, а не виживати… Мій шлях - це шлях надії, віри та любові до своєї країни і нашого народу. Я впевнена, що разом ми зможемо подолати всі випробування і створити краще життя для наступних поколінь.