Росіяни почали бомбити аеропорт у перший день війни. У вікно було видно, як вдалині здіймається дим. Ми всі стояли і мовчали. Ніхто не розумів, що тепер буде. Мені стало страшно, як ніколи. Відразу все змінилося. Я постійно сиділа в підвалі. У мій будинок було декілька влучань. Світла не стало, вода зникла, зв'язок ледве працював. Люди боялися виходити з дому. Я також намагалася не виходити. Кожен день ставав схожим на попередній: страх, тривога, шум за вікном. Я все чекала, що це ось-ось закінчиться. Але тільки ставало гірше. Люди почали виїжджати.

Мені було страшно їхати – я ніколи нікуди не виїжджала сама. Але якось зрозуміла: якщо не поїду - не виживу. Я поїхала, майже нічого не взявши із собою. 

Нині живу в іншому місті. Я хочу додому. Хочу повернутися у той світ, який у мене забрали. Мрію про тишу. Про те, щоб просто прокинутися вранці і не боятися.